Розділ 5

Все ближче до Аталя. За кілька годин вони зможуть побачити берегові вогні.

Марен стояла на варті, бо вони надто близько підійшли до ворожих земель. Поряд із нею опинився Харун.

– Тиха сьогодні ніч, – сказав він.

– Надто тиха, – відгукнулася Марен. – Я боюся пастки, але попереду нічого не відчуваю.

– Я теж. Та Море попереджає.

– Попереджає... – давня замислилась. – Може, скажеш Ярошу, хто ти є насправді?

Коротко стрижена жінка повернулася до Харуна. Зараз давній був значно молодшим, ніж удень при світлі сонця.

– Ні, – розсміявся Харун.

– А якщо він дізнається?

– Він не дізнається. А коли й дізнається, то це буде дуже не скоро.

Харун обперся об фальшборт.

– Ти теж не все йому розказала, Марен.

– Так, не все. Не розказала про ту ніч, коли він отримав карту скарбів.

Марен більше нічого не сказала, та слова Харуна змусили її подумки повернутися до тої ночі, з якої почалися нові пригоди капітана корабля з чорними вітрилами.

Та ніч теж була неприродно тиха, а їх усіх – давній народ, названих братів і сестер – чаклун Гайяр кликав в Елігер, у містечко, вільне від влади Імперії. Кликав, щоб радитись і просити допомоги. І вони відгукнулися. Майже всі.

...На даху будинку сидів великий птах, чиє чорне пір’я відливало золотом. Біля фонтана, що замовк на цю ніч, стояла Марен, вбрана у чорне, на плечі у неї вмостився ворон.

На майдан з різних боків вийшли ще троє: темноокий похмурий Харун, завжди молода і велична Матір і жінка, у чиєму одязі причаїлося зеленаве світло, яке іноді просвічувало через тканину скупими зблисками.

З неба спускалася зірка, але вона мала впасти в іншу частину міста.

Ворон злетів з плеча Марен, зробив коло над майданом, відрізуючи шлях до втечі. На бруківку сіла білокрила істота, чию подобу цієї ночі прийняла Химера.

– Не ти нас кликав, – сказав Харун.

– Того, хто кликав вас, зараз розстріляють мої солдати, – і наче у підтвердження сказаного до них долетіло відлуння першого залпу. – Вважайте, що це я вас зібрав.

Чорно-золотий птах спробував злетіти в небо, та вдарився об прозору перешкоду і впав на землю. Підвівся він уже кучерявим хлопчиною. Жінка, вбрана у чорне, відступила від ворога.

Радник Імператора посміхнувся.

– За свідка ніч, за свідка море, і вітер буйний за свідка беру, станьте чарами моїми! Хай ніч відкриває приховані Імена, – слова закляття злітали над майданом, та не було там людей, які могли б відчути їхнє лихе відлуння. – Тепер ви у моїй владі. Й або служитимете Імперії, або зараз загинете.

Він знаком покликав до себе Марен, і та слухняно підійшла до Химери.

– Як ти можеш вклонятися йому, Марен? Ти ж рідна нам по крові! Ти з давнього народу! – обурився Харун.

– Кожен із нас прагне втраченої влади над світом, – ніч і Матері відкривала приховане. – Не так, як це робиш ти, сестро.

– Ми не служитимемо Імперії, – відповіла за всіх жінка у чорному вбранні. – Ми вільні, а ти, брате, ні, – вона засміялася, і холодом повіяло від її сміху.

– То я судитиму вас від імені Неба, – Химера ступила крок до них.

– Викликаю тебе на двобій! – Харун заступив ворогу шлях, і зараз він був зовсім не старим.

Радник Імператора махнув рукою, плетучи чари і пошепки називаючи його Ім’я. Той, хто мав подобу Харуна, опинився на землі, затискуючи рану на передпліччі.

– Ти не можеш мене викликати, – Химера пройшла повз давнього. – Хіба ви ще не зрозуміли, що сьогодні я знаю ваші справжні Імена? Прагнучи повернути собі владу, ви станете жертвою для народження нового світу, який я створив з уламків вашого.

– Твій світ – вічні руїни, – прошепотіла Матір, опираючись волі ворога, та це було дуже важко.

– Руїни, що ніколи не стануть цілим, спогади, що ніколи не оживуть по-справжньому, та це і є найвища влада. То ти мені служитимеш, Іверін?

Звернувшись до неї, радник Імператора вогнем, який одразу згасав, писав потаємне Ім’я.

– Ні, – гордо дивлячись у порожні очі Химери, відповіла Матір. – Ні віддане, ні вогненне Імена не дають влади змусити до зради.

Кігті радника Імператора простромили її, а навколо закрутилися видіння: війни, де тисячі б’ються, називаючи одне одного ворогами, війни усіх віків, де ламаються мечі, закінчуються кулі і гинуть друзі та близькі. І в кожному протистоянні, в кожній кривавій бійні знаходилися люди, які не ставали ні на чий бік і намагалися припинити кровопролиття, навіть віддаючи своє серце, лише б повернути на землю мир. Це їхні серця, вийняті з грудей, освітлювали людству шлях.

– То ти мені служитимеш? – повторив ворог.

– Ні.

(малюнок)