Розділ 3

Сашко десь роздобув вуглину й аркуш цупкого паперу і тепер малював браму Мертвого міста. Олекса дивилася збоку за його роботою, не заважаючи враженнями, бо зауважень вона робити не могла: малюнок був настільки реалістичним, що дівчині здавалося, наче вона знову потрапила у жахливе прокляте місто.

За хлопцем спостерігав і Володимир, який часто підходив до Сашка, щоб подивитися, як він працює. Іноді навіть жартував, згадуючи про те, як колись сам полюбляв малювати. Сашко і Володимир розуміли один одного, бо обоє прийшли на корабель із чорними вітрилам з імперської столиці й одного часу.

Сашко закінчив малюнок, посміхаючись, махнув Роксані, з якою встиг потоваришувати. Дівчинка радо підбігла до нього.

– Неймовірно! – юна піратка торкнулася малюнка, забруднивши пальці, і лякливо відсмикнула руку, щоб не зіпсувати картину. – Де ти так навчився?

– Ніде, – знизав плечима Сашко. – Це мій перший малюнок, – він прижмурився, подивившись на сонце, ніби і його проміння хотів узяти для наступного малюнка. – Розумієш, Роксано, я бачу, як має бути. А воно саме лягає на папір.

До них тихо підійшов Ажи де Сентан, налякавши Олексу, яка відсахнулася, помітивши його краєм ока.

– Що це у вас таке цікаве?

Роксана з такою гордістю показала йому малюнок Сашка, ніби це була її найкраща робота. Ажи зблід, та узяв аркуш.

– Ти був там? – запитав Ажи, тонучи у простому графічному малюнку, мов у найсильнішому із заклять.

– Був. Шкода, що немає фарб. Без червоних квітів...

Сашко не договорив, обличчя Ажи де Сентана, на якому не відображалося жодне почуття, його налякало.

– Тут не лише червоних квітів не вистачає, – до руки Ажи влетіла вуглина. Підписавши малюнок, чарівник повернув його автору. – Так називалося це місто до прокляття.

Роксана, Сашко й Олекса зацікавлено глянули на напис, та посмішки дівчат одразу розтанули.

– "Сентан", – прочитав Сашко, здіймаючи погляд на Ажи. – То ти був захисником міста?

– Так, – здавалося, ця відповідь далась йому легко.

Та Ажи бачив, як відбиваються у світлих очах Сашка спогади, показані старим казкарем, коли вони стояли над долиною Мертвого міста. Бачив те, що відбулося, так, як бачили його інші. Присмак у спогаду був гіркуватим.

– Скількох же ти ще зрадив, Ажи де Сентане? – зухвало кинув йому Сашко: ледь врятувавшись від прокляття, він мав право це спитати.

Ажи розсміявся.

– Не тобі судити мене, хлопче. Кому слід, той осудить.

– І друзів своїх...

Очі Ажи де Сентана шугнули чарами, не дозволивши йому договорити.

– Скільки днів ти на "Діаманті"? Ти нічого про ту історію не знаєш.

Ажи пішов від них. Роксана забрала малюнок з безвільної руки Сашка.

– Мені важко повірити, що він зрадив Яроша у тій страшній столиці, – замислено сказала темно-русява дівчинка, роздивляючись малюнок. – І ще важче повірити, що він зараз тут. Не може зрадник бути на цьому кораблі.

– Що тут сталося? – до них підійшов Айлан, що бачив, як ішов Ажи.

– Нічого, – відповів Сашко. – Ми просто думаємо про те, що зрадникам не місце на "Діаманті".

– Діти... – всміхнувся Айлан. – Якби тут були лише ті, хто ніколи не відступав від своїх переконань, то ти б не дорахувався багатьох. І капітана... І мене.

– І тебе?

– І капітана? – разом запитали Сашко і Роксана.

Айлан посміхнувся, його звеселив їхній щирий подив.

– Розкажи, – тихесенько попрохала дівчинка.

– Так, розкажи, – підтримав її Сашко.

– Добре, що знаю, розкажу, – Айлан сів на бухту каната.

Ірина крадькома підійшла до високої темноволосої жінки, яку вони знайшли на цвинтарі піратських кораблів. Жінка була вродливою, але якоюсь темною і непривітною, огорнутою сумом, тому ледь не всі намагалися обходити її стороною. Тільки давні пробували заговорити з нею, та жінка не зважала на них також.

Красуня дивилася на воду, наче розчиняючись у безмежній глибині моря.

– Тобі самотньо? – ледь чутно запитала Ірина. – Хіба тут гірше, ніж там, де не з’являється сонце?

Жінка повернулася до Ірини, в її мінливих очах бриніли сльози. Ірина ніколи не бачила, щоб хтось із давнього народу плакав.

– Ні, не гірше, – голос красуні був низьким і мелодійним, від такого голосу пришвидшується стукіт серця і перехоплює подих, навіть якщо вона не чаклує. – Але це піратський корабель, давнім та звичайним людям тут не місце.

– Тут немає звичайних людей! – щиро розсміялась Ірина, яка відчувала, наскільки визначні люди зібралися на кораблі з чорними вітрилами. – Море у кожному з нас, не лише у піратських капітанах. Це наша спільна свобода і спільна доля – бути тут!

Очі давньої ще більше посумнішали, вони змінювалися, стаючи карими. Такого кольору море буває у дні, коли у воді багато пролитої крові, а ще на мілині, порослій коричневими водоростями, в яких, як у сітці, плутаються течії, втрачаючи свободу.