Розділ 2

Фенікс гукнула Діна, перш ніж він устиг піти. Чорнявий хлопець, дуже схожий на Алю, обернувся до неї.

– Чому ти мовчав? – ні зневаги, ні образи не вчувалося в її спустошеному голосі. – Аля ж була твоєю сестрою.

– Я тінь, – мелодійно, наче не людина мовила, відповів Дін. – Тінь знайшли ви на цвинтарі кораблів, і світанок мене не поверне, бо зі смертю я зв’язаний міцніше за життя.

Фенікс здивовано спостерігала, як його одяг перетворюється на зелено-золоте пір’я, і хлопець соколом злітає до світанкового неба.

– Діне! – темні очі Фенікс спалахнули, вона і сама зараз обернеться птахом, та Ажи де Сентан схопив жінку за плечі швидше, ніж вона встигла почати перетворення.

– Ні, Фенікс, він каже правду, – Фенікс смикнулася, та Ажи її не відпустив, жінка заплакала. – Він тінь... Ще нікому не вдалося перетворити тінь із цвинтаря піратських кораблів на людину за один день.

Зачарований сокіл загубився у вранішньому світлі, небо офарбилося у зелено-блакитні кольори. Вітер знову підганяв корабель із чорними вітрилами, на яких ледь ясніли чарівні зірки, що зі срібних ставали золотими.

– Чому, Ажи? – Фенікс повернулася до нього. – Чому все так? Чому я всіх втрачаю?

– Не гніви небо, Фенікс. Маріан і Джонатан повернулися, – суворо попередив товаришку чарівник.

– Теж тінями! – пирхнула Фенікс. – Все одно вони не живі насправді!

Жінка дивилася на море. Відблиски світанку на хвилях яскравішали з кожною миттю.

– Ти жива, сестро, – Ажи де Сентан обняв її. – Ти повірила у своє нове життя, і вони повірять.

– Нас усіх вб’ють раніше, ніж Маріан і Джонатан повірять у нове життя.

Майнув перед очима спогад.

...Палає корабель, що зайнявся не через необережність, а від залпу ворогів. І молода жінка опиняється у колі вогню – їй не вибратися, та вогонь раптом оживає, перетворюючись на постаті духів.

Сміються, запитуючи, тріскотливі голоси. Закашлявшись, молода жінка відповідає їм, і полум’я опадає, згасаючи в жаринах, що більше не містять у собі смерть і руйнування.

Але тепер вогонь підсвічує волосся непритомної жінки, і в глибині вже не сірих, а чорних очей зачаїлася дика необорна стихія...

Й інший спогад накладається на цей.

...Підземелля. І та сама вродлива жінка з мерехтливим вогнем у волоссі. Прокидається, хоче підвестися...

– Тихо, не ворушись, – до неї одразу нахиляється красуня, вбрана у багряний оксамит.

– Хто ти? – потрісканими від лихоманки вустами запитує Фенікс, так тихо, що лише нелюдське вухо може її почути.

– Вампірша Магда. Це я забрала тебе з палаючого міста, – відповідає вона, коли погляд Фенікс стає більш осмисленим, і жінка намагається посунутися від рятівниці, та сил на це не має. – Нагорі імперські солдати шукають вцілілих повстанців. Спіймали майже всіх. Твоїх друзів забрали в столицю, ти їх не врятуєш. Ти хоч пам’ятаєш, що з тобою сталося?

Фенікс не могла відповісти, лише повільно заплющила і відкрила очі, запевняючи, що пам’ятає. Магда підвелася, узяла з каменю, що замінював стіл, чашу, почорнілу від кіптяви.

– Пий. Поки ти жива, бо не людина, але сили твої тануть, а сонця, якого ти потребуєш, тобі не побачити, – Магда допомогла їй сісти, в чаші була темна кров.

– Ні, я не можу...

У Фенікс тьмарилося перед очима. Магда обняла її, щоб піратка не знепритомніла, ділилася силою через дотик.

– Якщо я виведу тебе звідси, тебе знайдуть раніше, ніж закінчиться ніч. Ти бажаєш повернутися до червоного палацу Імператора?

– Звідки ти знаєш?.. – дотик вампірші справді допомагав чіткіше бачити і світ, і свої думки.

– Ти марила, коли я тебе знайшла. Пий.

Магда підтримувала келих, що опинився у слабких руках Фенікс. Вона зробила лише один ковток, та цього було достатньо – біль відходив, тіло наливалося силою.

– Чия? – подивившись на вампіршу, запитала Фенікс.

– Моя, – Магда взяла келих, і кров згоріла, відлітаючи попелястими пелюстками. – Тепер ми з тобою назавжди зв’язані. Я зможу піти звідси, і навіть сонце мені не зашкодить...

І цей спогад ішов у небуття.

– Назавжди зв’язані, – повторила Фенікс. – Ми усі досі зв’язані, брате. Русалка вказала "Діаманті" острів, де була ув’язнена Маріан. Статуя Едварда повернула Айлану Ім’я, змінивши його долю, й Айлан через багато років відшукав мене і Яроша. Лінт помирав на руках у Вейна, і шлях привів хлопця до Мертвого міста, звідки його виніс Кристофер. Аля відправила Сашка та його друзів до моря, на шляху до якого вони зустрілись із Кристофером, а тоді завітали і до Джонатана у прокляте місто, де ростуть криваві квіти.

Вона говорила, не бачачи, як скам’яніло вродливе обличчя Ажи де Сентана, а він сам наче перетворився на статую, в якій жевріють життя і пам’ять.

– Так, Фенікс, досі зв’язані закляттям Алі. Пам’ятаєш?