Частина 1. "Присяги ночей і світанків". Розділ 1

Ніч ішла, залишився позаду цвинтар піратських кораблів, розтанув, мов хвилі за кормою. Зникали поодинокі зірки, відчуваючи наближення ранку, хоча промені захованого за виднокраєм сонця ще не забарвили й клаптика неба.

Ніхто не розмовляв, неначе на палубі ще гойдалися шматки марева суму, через яке вони пливли в дивному місці, де мешкають тіні неоплаканих в’язнів свого минулого. Навіть Роксана мовчала, дивлячись на воду. Дівчинка пішла з палуби, щойно її покликали батьки.

Під нічним небом зосталися тільки піратські капітани та ще давні – Саїд, Марен, Харун; і Сашко, який теж був знайомий з Алею. Маріан і Джонатан трималися разом – так їм було легше. Фенікс сиділа на фальшборті, обхопивши голову руками, її чорне волосся тьмяно світилося, відбиваючись загравою у воді. Ажи де Сентан стояв біля неї, дивився на ту заграву, полинувши у спогади. Граф Ричард був сам, він криво посміхався своїм думкам, спостерігаючи то за капітаном Ярошем Соколом, який кивав, слухаючи тиху розмову Марен і Саїда, то за Анною-Лусією і Софією, що розправляли краї червоного піратського прапора, на який поклали тіло Алі.

Навіть зараз одна зі славетних піратських капітанів здавалася величною і непереможною. Хай вона не посміхнеться більше, хай бліде вродливе лице не зчервонить рум’янець, а темне волосся ніхто не заплете у неслухняну косу... Та граф розумів, чому її боялися за життя. Аля була втіленням Моря більше за інших, сміливіша за своїх друзів і єдина, хто не побоявся залишитися в столиці Імперії, єдина, хто не визнав своєї поразки.

Ричард озирнувся: здалося, ніби хтось відчув його думки. На графа дивився Харун, високий, у темному волоссі сивина, та надто молодими і бездонними були зараз очі, мовби не йому належав цей безжальний нелюдський погляд. Ричарда пересмикнуло, Харун відвернувся.

Ярош знаком покликав друзів. Дін і Сашко підійшли останніми, бо все одно почувалися тут зайвими.

Вони утворили коло, в центрі якого лежала Аля.

Дзеленькнули дзвіночки на бубні Саїда. Вщух вітер, із шурхотом, повільніше, ніж це можливо, обвисали вітрила. "Діаманта" неначе зовсім зупинилася. Навіть море затихло, не заважаючи їхньому прощанню.

– Ти була вільнішою за вітер і палкішою за вогонь, – тихо мовила Фенікс, і гаряче полум’я розквітло на її долонях. – Ти рятувала мене від мене самої і від небезпек, завжди знаючи, що станеться з твоїми друзями. Доля ласкава до жінок, що можуть зрівнятися з нею у сміливості, та тебе не зберегла. Прощавай, моя подруго.

Якщо ви читаєте цю книгу не на сайті booknet.ua, вона вкрадена в автора.

Фенікс схилилася, ледь втримавши вогонь, який не бажав їй коритися. Лиховісно відгукнулися чарівні дзвіночки, та Саїд наказав їм замовкнути – не час.

– Ти була першою з нас і найкращою, і воля твоя не схилялася перед ворогом, – казала Софія, долаючи сум. – Я багато років мріяла побачити тебе знову – надто нечасто перетиналися наші шляхи. Прощавай, подруго, і пробач за малодушність, якої ти не знала.

Софія теж вклонилася. Полум’я в руках Фенікс заграло золотавими відтінками.

Анна-Лусія говорила до Алі, теж вибачаючись, але за те, що не пішла разом із друзями до столиці, не в змозі залишити свій корабель. Коли чарівниця назвала Алю на ім’я, її голос здригнувся, полум’я посиніло, і мовби штормова ніч захвилювалася на долонях Фенікс.

Маріан і Джонатан стали перед Алею на коліна, мовчки схиливши голови. Вони не мали права мовити навіть до її пам’яті, зрадивши Море і перейшовши на бік Імперії. Полум’я забарвилось зеленим.

Коли капітани підвелися, перед Алею схилився Ажи де Сентан. Заплющив очі, аби не бачити, як усі дивляться на нього в очікуванні, що він говоритиме.

– Пробач мені, Алю Вороняче крило, – ледь чутно почав він. – Пробач мені, що не дотримав слова. Пробач, що зрадив, відправивши друзів на тортури. Пробач, що шукатиму тебе навіть за межею життя.

Зашипів вітер, приймаючи його слова, мов клятву. Сашка пройняло холодом, хоча всі інші витримали подих темної глибини. Хлопець відчув, що нічого сказати не зможе: надто непростими були слова, вимовлені зараз, як обіцянки, данні Морю.

Над виднокраєм засвітилася яскрава зірка, полум’я офарбилося чорно-золотим.

– Алю, ти була не піратським капітаном – ти була чарівницею, – дивлячись на зірку, наче то душа Алі, мовив Ярош. – Ні, ти не була, ти є! І я відшукаю тебе, де б ти не знаходилась, ким би не обернулася, де б не ховало тебе небуття. Я відшукаю тебе!

Полум’я знову набуло червоно-багряних відтінків і згасло, розсипаючи іскри, зірка упала в море. Кілька митей сяючий хвіст зірки ще яскравів, відбиваючись у спокійній воді, майже не потривоженій хвилями, а тоді змерх і він.

Ледь торкаючись бубна кінчиками пальців, Саїд награвав, повільно, причаровуючи. Софія та Анна-Лусія тихо співали без слів, голосом відгукуючись на чари дзвіночків кучерявого казкаря. Прапор горів, не згоряючи, язики полум’я не здіймалися над ним, але тканина палахкотіла, мов розпечене жерло вулкана. Тіло Алі ставало прозорим, доки повністю не розчинилось у невидимому вогні.

Саїд опустив бубон, прапор знову став звичайним. Ричард розірвав коло, узяв до рук прапор, обернувся до піратських капітанів, що вже зібралися разом. Тільки Харун і Марен відійшли в інший бік, та Сашко, Дін і Саїд зосталися там, де стояли.

Від дотику чаклуна тканина зайнялася вогнем.