***

Жив-був собі дракон. Мав він яскраво-червону луску, що виблискувала на сонці, мов метал. Вставав рано-вранці, на світанку. Пив трав`яний чай і дивився на схід сонця. А потім, летів на полювання. Після сніданку він, зазвичай, прогулювався своїми володіннями та читав книжки у своїй печері. Спілкуватися йому не було з ким, але дракон і не прагнув цього. Бо до нього приходили лише жадібні люди, які прагнули заволодіти численними скарбами, що лежали в печері. Так він і жив... 

Цього вечора у місцевій корчмі було весело й галасно. Лицарі та волоцюги, що перебивалися від заробітку до заробітку, зібралися навколо місцевого старожила.
- А в тій печері стільки золота, рубінів, сапфірів й срібла! - охоче розповідав старий дідуган своїм захмілілим слухачам. - Сила силенна! Навіть королівському війську не винести!
- Та не слухайте ви його! - крикнув їм корчмар у фартусі, протираючи кухлі за шинквасом. - Бреше він! Немає там ніяких дракона й золота. Йому брехати, як з гори котитися!
- Замовкни! - гримнув на чоловіка лицар у кольчузі та червоному плащі з королівським гербом у вигляді трьох вишитих золотом лілій. - Нам видніше. Краще, налий шановному ще пива, горлянку промочити.
Коли власник корчми виконав наказ, він запитався в старого:
- То багато, кажеш, скарбів у тій печері?
Оповідач неквапливо відсьорбнув з дерев`яного кухля, поплямкотів:
- Ооо... Багацько. На два королівства вистачить. А то й три! Тільки, дракон їх охороняє. Скільки відчайдухів не намагалося заволодіти ними - усе марно. Ніхто звідти не повернувся.
- Бо з ними не було мене, - пихато випнув груди чоловік в обладунках. - Я - граф Якоб фон Ліхтенштейн, найпочесніший лицар короля, здобуду те золото для Його Величності. 

Тим часом, король Освальд І, сидячи на розкішному золотому троні, сушив голову над важливим державним питанням: Де взяти гроші? Бо учора він супстив всю казну, граючи в карти. Але доля підданих, як і доля самого королівства, монарха мало хвилювала. Гроші були потрібні на погашення картярського боргу, бо картярський борг - то справа честі. Не віддавати не можна. Ось так він сидів і думав, поки слуга не просунув голови у двері і не сповістив:
- Граф фон Ліхтенштейн терміново прибув до вас і просить аудієнції.
Король мляво махнув рукою з золотими перстнями на кожному пальці:
- Впусти.
Загнавши трьох коней, не спавши дві доби, спітнілий і втомлений лицар, грмилячи обладунками, впав в ноги своєму господареві:
- Ваша Величносте! У мене є для вас чудова новина! Пару днів тому, я дізнався в селищі біля Залізних Гір, що в горах мешкає дракон, який охороняє у своїй пеері незліченні скарби. Їх вистачить не тільки на вирішення вашої проблеми, а ще й наповнити казну.
Освальд І ледь не підстрибнув на троні від радощів:
- То чого ти чекаєш? Збирай добровольців і хутко туди!
- Слухаюсь! - граф блискавкою вибів із тронної зали.
Нажаль, це була їх остання зустріч. Більше він не повернувся. І ніхто не бачив його. 

Пройшло два тижні. Король нервував. Борг зростав, а від лицарів жодної звістки. Треба було щось робити. Врешті-решт, він вирішив сам поїхати туди і з`ясувати причину затримки. 

Взявши з собою сто лицарів, монарх прибув до того місця в Залізних Горах, яке йому вказали місцеві мешканці. Причина затримки з`ясувалася досить швидко. Навкруги, біля входу в печеру, лежали розкидані обладунки і була випалена трава. У королівських вояк затряслися ноги. Та Освальд І не збирався відступати. Це був його останній шанс зберегти корону.
- Гей, лютий драконе! - Хоробро крикнув він. - Виходь сюди і негайно віддавай своє багатство! Це моя земля, а отже, воно належить мені!
Тільки-но з темряви печери показався драконячий писок, усе військо здиміло. Навіть гнідий кінь короля зкинув свого господаря та втік слідом за лицарями. Велетенський ящур неквапно сів на задні лапи, склавши на спині червоні перетинчасті крила. Дракон був втомлений і злий:
- Не допоможуть тобі мішки золота, якщо в голові порожньо!
Із рочахнутої зубатої пащі вирвався стовп полум`я... 

Селяни з подивом спостерігали, як їхній король біжить пішки, наче простий смертний, а з обгорілої дупи йде димок. 

- Що ж, гадаю, на сьогодні все, - сказав сам до себе володар залізних гір і повернувся до свого помешкання.
Там він підпалив свічку в різьбленому підсвічнику на столі, вмостився зручно в улюбленому зеленому кріслі й відкрив товсту книгу в шкіряній обкладинці з назвою "Життя і філософія Сократа". "А якже скарби?" - запитаєте ви. - "Де ж вони?" А он вони, на полицях. Дракон мав величезну бібліотеку, а його найдорожче багатство - то мудрість віків.