2

Вже настав ранок. Сонце ще не зійшло, але зорі давно згасли й небо було рожевим. Над рікою тягнувся перший димок від вогнища. Це Михайло розпалював багаття. Сергій в той час неквапливо складав свій намет. Юрко намагався заспокоїти своє серце, та позбавитися болісних відчуттів, які залишили кігті птаха на його тілі. Лише згодом зрозумів, то під спальником був корінь дерева, який всю ніч давив йому у спину. Коли товариші скип‘ятили воду та заварювали чай, він все ще намагався змусити себе вибратися зі спальника. З голови не йшли думки про курган, який йому приснився, золоті скарби та хижого охоронця. Тривога, яку йому навіяло видіння не була раціональною, але надто нав‘язливою. Думки перервав Михайло:

- Ти чого ще досі не піднявся? За планом нам треба виїжджати вже через десять хвилин. Інакше будемо на кургані в саму спеку, а там не буде жодного дерева, щоб сховатися від сонця...

Він відійшов як тільки побачив, що Юрко вже не спить, але продовжив буркотіти ще деякий час. Сергій же напроти, був зібраний, спокійний, не примір собі вчорашньому, та більше мовчав.

Після швидкого сніданку вони покидали свої речі в машину. Сонце зійшло і тепер світило у лобове скло, відбиваючись від пилу, який запорошив машину за ніч. Та й колеса здіймали руді хмари у повітря, через це прийшлося зачинити вікна. Через деякий час вони під‘їхали до розвилки й повернули на ній ліворуч. Тепер берег ріки залишився далеко позаду, а з обох боків від дороги були поля. Юрко ввечері навіть не уявляв собі, скільки ще залишилося шляху. Чомусь, дивлячись на мапу він рахував собі, що цю путь подолає максимум за пів години. Але їхати приходилося повільно, бо дорога поступово стала геть поганою.

Потім поле, яке скоріш за все вирішили господарі в цьому році не засівати, від того заросле височенними бур‘янами, закінчилося смугою насадження. Разом з цим обірвалася дорога. Серед кущів та густого підліска виднілася невеличка тропа, яка вела через посадку далі, у такі ж самі занедбані землі. З самого краю посадки стояв невеличкий дощатий сарайчик, без вікна, з дверима, що просіли на одній іржавій петлі. Колись ця споруда виконувала функцію сторожки, а тепер стояла й занепадала. Автівку поставили під деревами, в декількох метрах від сарайчика. Хлопці складали у рюкзаки знаряддя, тоді як Юрко мав можливість пройтися й роздивитися будову ближче.

Місце було безлюдним, пустим, але не засміченим, що викликало здивування. Віддаленість від цивілізації йшла йому на користь. Хлопець навіть представив собі, що можливо після спекотного дня в полі вони зможуть прийти сюди та полягають спати під дахом. Відкрив двері, щоб подивитися що у сарайчику є, та як тільки двері зі скрипом піддалися на його зусилля, він спинився. Хтось ворухнувся на звук.

Після сну Юрко продовжував відчувати тривогу, тому подумки намалював собі щось страшне, на кшталт хижого звіра. Та шурхіт повторився, і тепер він почув легкі кроки по підлозі, а згодом й муркотіння. В сарайчику була кішка. Доста велика, сіра, з великими чорними смугами по тілу, з довгим пухнастим хвостом і яскраво-зеленими очима. Вона підійшла до щілини, яку залишив хлопець, сіла на порозі й трохи хриплим голосом нявкнула.

Юнак нагнувся погладити її, протягнув руку. Кішка не дочікуючись його ласки сама підстрибнула. Тепер вона вийшла на вулицю та кружляла біля його ніг, голосно муркотіла, терлася й зазирала йому у вічі.

- Вибач, мала. Нічого в мене немає. - Поплескав себе по кишенях хлопець, продовжуючи пестити кішку, яка вже зовсім осміліла та майже залізла йому на руки.

- Ти диви, яка. А до мене минулого разу не підійшла! - Помітив кішку Сергій, та промовив Михайлу. Після цього він покликав Юрка, повідомивши йому, що вони вже готові.

Стежка через вузьку лісопосадку спиралася в поле та зникала майже одразу, як хлопці ступили туди. Полем це було складно назвати — бур‘яни такі високі, що місцями доходили по пояс. Трава була колючою, зовсім не такою, як у нічному видінні. Ті трави нагадували кінську гриву, срібний шовк, а тут вкриті шипами, недобрі будяки. Юрко радів, що штани на ньому були з достатньо щільної тканини, інакше б всі ноги вже роздер. Чим далі вони відходили від посадки, тим більше ця земля здавалася дикою. Хлопці йшли один за одним. Згодом Сергій, що був попереду, увімкнув геолокацію та всю увагу зосередив на екрані свого смартфона.

- Знав що тут давно ніхто землю не обробляє, але це будяччя з весни так вимахало, хай йому грець! - Продираючись крізь особливо густі зарості не втримався Сергій.

Місцями на шляху траплялися кущі шипшини. Таке не могло вирости за рік.

- Я думав, ці поля комусь належать... - Промовив Юрко.

- Належать, або належали. Не слідкуєш ти за новинами... - Вклинився Михайло. - Вже років з десять ніхто тут нічого не робить, лиш господарі міняються.

- Про таке говорять у новинах?

- Та ні, не про це. Господар, який останнім щось робив на цій землі, кажуть, згорів живцем, разом із сім‘єю. А це був серйозний дядько, скуповував землі у селян місцевих. Говорять, що комусь дорогу перейшов. Всі інші просто на папері володіють...

- Сергію, чому ти вирішив, що саме тут треба шукати? Курганів же повно і ближче...

- Є в мене перевірене джерело інформації. - Якось неохоче промовив Сергій та прискорив крок, наскільки дозволяв ландшафт.

Сонце тепер висіло рівно перед хлопцями, як орієнтир. На небі не було ані хмаринки. Потроху ставало спекотно. Попереду не було ніяких помітних горбів, посадки залишились позаду. Складно будо представити, що ці поля колись оброблялися. Юркові здавалося що дикий степ знову відвойовує свої території у людей. Волога, яка за ніч росою осіла на рослинах, швидко випаровувалася. Над безкраїм простором коливалося легке марево. Деякий час просто йшли та мовчали, хоча Юрка розривало з середини, що то за джерело інформації, тим більше перевірене. Але він бачив, що Сергій не в настрої щось обговорювати. Настрій товариша в принципі йому був незрозумілий. Дуже він став несхожим на себе. Хоча Юрку судити про це було складно, в таких обставинах він ще Сергія не спостерігав.