1

Сухі, вузлуваті пальці міцно трималися за довгу палицю, на яку старець спирався як на посох. Полірований до блиску пальцями, трішки скручений унизу. Одразу було видно, що цей посох давно мандрує разом зі старим. Чоловік йшов повільно по ґрунтовій дорозі, що вела його кудись повз пшеничне поле. Спочатку він спирав свою палку у висушену сонцем землю, потім робив невеличкий крок, переносив вагу тіла на цю ногу й тільки коли впевнявся, що нога стоїть твердо, підтягував другу ногу.

Скільки він так йшов, звідки, та куди тримав путь, мабуть, не знав ніхто. Бо старець подорожував сам. Але, коли хтось бачив його, то не міг лишатися байдужим, його вигляд привертав увагу. Можна було представити, що цей відлюдник — прибулець з іншої епохи. Він не був схожий на безхатченків, які зараз часто зустрічаються по містах, не тільки виглядом, а й тим, що нікого ні про що не просив. Він не шукав спілкування. Коли проходив через села, ще глибше занурювався у власні думки, не дивився по сторонах, уникав з кимось стикатися поглядом. А міста тим більше обходив.

Колись, напевно, цей чоловік був високим. Тепер його тіло здавалося висушеним, як ця сама земля під його ногами, спина була зігнута старістю. Через сіру сорочку, майже зітлілу від часу, можна було розгледіти хребці на його спині. Гострі, надто худі плечі переходили в тонкі, кістляві руки з вузлуватими пальцями. Голова чоловіка була вкрита довгим, сивим волоссям, що падало йому на обличчя. Також нижня частина обличчя ховалася у густій, неохайній бороді.

Чоловік йшов босоніж. На лівому плечі він ніс торбину. Мабуть, там були усі його речі, бо вона здавалася важкою, й змушувала чоловіка ще підіймати плече, щоб груба мотузка, якою торба була перев‘язана, не спадала.

Швидкість, з якою старець мандрував, не дозволяла йому за день проходити значні відстані. І тепер, за спиною ще виднілися дахи сільських хат, праворуч від нього тягнулося не дуже густе насадження, ліворуч поле. День вже клонився до вечора. Сонце червоніло на заході та легко пригрівало втомлену спину, й тіло старця відкидало перед собою величезну, чорно-синю тінь. Відлюдник так і крокував, ступаючи на власну тінь, та з кожним кроком повільно штовхаючи її уперед.

Поступово поле змінювало свою форму, витягувалося з квадрата у ромб. Ґрунтовка завертала вбік. Посадка тепер відокремлювала це поле не від іншого поля, а відділяла його від широкої ріки. Дерева впиралися у невисокий берег.

Від ріки тягнуло вечірньою прохолодою, запахом водоростей та риби. Від води почала підійматися ледь помітна димка, волога стала осідати на листі дерев та кущів. А в останніх променях сонця стиглий пшеничний колос горів, наче палав, світився червоним золотом. Над водою пливли обривки голосів та якоїсь музики. Старець зупинився, перевів погляд з землі під ногами на воду, яка проглядала між дерев й здавалася синішою за небо. Він подивився вперед, звідки неслися голоси та видихнув. Потім перевів погляд на поле в золотому вбранні та ще мить милувався їм, разом з цим, відпочивали його втомлені ноги. Здавалося, наближення ночі зовсім не обурює старого чоловіка можливістю ночівлі просто неба. Відпочивши трохи, він продовжив йти, так само повільно.

Тепер, коли сонце повністю сховалося за небокрай, старець бачив десь попереду невеличке багаття. Йому стало ясно звідки вода принесла ці жваві звуки — збуджену говірку, сміх компанії молодих людей та галасливу музику. Чоловік поморщився, але дорога тут була одна, тому неодмінно прийдеться йти повз.

Вогнище між дерев, біля самої води викидувало снопи іскор до неба. Багаття палало так сильно, що листя над ним морщилося від жару. Через музику проривалося тріщання палаючих гілок. Недалеко від галявинки, наполовину залишившись при дорозі, стояла машина з відкритими дверима. Ці гучні звуки виходили із її салону.

Старець порівнявся з автівкою, зробив ще кілька кроків вперед та зупинився знову. Він відчував не абияке розчарування! Адже розраховував на цю галявину як на зручне місце для перепочинку, але тепер прийдеться шукати собі інший вихід до води. Старий мріяв омити у прохолодних водах древньої ріки, свої вкриті пилом ноги. Змити рудий пил з обличчя, та як колись, напитися її життєдайної вологи.

Берег цей у його пам‘яті був іншим. Від старих дубів, які своїм корінням тримали світову вісь, не залишилося навіть зотлілого пня. На його пам‘яті таких широких полів тут теж не було. Та навіть якщо перекроїти всесвіт, він знайде цей шлях, бо такі путі не викреслити нічим. Вони виходять з самого серця... Дубовий ліс, а далі — безкраї степи, що в цю пору вкривалися тонким шовком срібної ковили. Наче хвилі, під сяйвом повного місяця, ворушилися трави. Степ танцював з вітром, співав лише для тих, хто не боїться почути. Піддавшись спогадам старець підняв голову до неба й відшукав очима місяць, майже повний.

- Он, диви хто там стоїть. - Хлопчина, який приніс ще хворосту для ватри, сів на великий повалений стовбур й поплескав товариша по плечу. - Дивись, аби тобі машину не обчистив, старий волоцюга!

Товариш відвернувся від полум‘я. На освітленій місячним сяйвом дорозі стояв відлюдник та замріяно дивився у небо. Вітерець тріпав його волосся, бороду й одяг. Хлопець повів плечима та потягнувся рукою до пляшки з пивом.

- Ми сьогодні, коли їхали сюди, бачили цього дідугана, не пам‘ятаєш? Ну й довго ж він повзе... Сергію, може краще покличемо його?

- Та ти що! Тільки бомжів мені тут не діставало! - Відгукнувся ще один молодик, який тільки-но вийшов на берег з річки. Розбризкуючи воду на траву, він побіг до найближчої сумки. По дорозі схопив махровий рушник з великого каменя. Молодий чоловік накинув його собі на голову, витягнув з сумки пляшку для себе та наблизився до друзів. - Я краще шугну його, якщо вирішить йти сюди.

- Та це не по-людськи якось...

- От тільки не починай!

Старець немов відчув що говорять про нього, повернув голову до молодиків. Хлопці замовкли. Юрко, той, що пропонував запросити чоловіка до багаття не дуже впевнено помахав йому рукою й одразу отримав від друга тичка ліктем у ребра.