10. Захмарний світ

Ромчик розплющив очі та знову нічого не зрозумів. Де вони? Так само, як декілька хвилин тому його очі намагалися звикнути до абсолютної темряви та глибокої чорноти хащі, зараз довелось звикати до яскравого світла та пронизливої білизни. Ромчик подумав, що їх булькнули в молоко, ніби три печива, які зараз розтануть.

- Де це ми? – схвильовано закричав Ромчик, намагаючись пливти крізь молочний простір.

- Це мій улюблений край, – сказав Липко. – Захмаринка! Тут живуть найщасливіші істоти, адже в них є все що завгодно!

- Так, але вони зовсім не вміють розпоряджатися ним тепер, – додав Пилко. – Раніше все було ідеально, адже кожен Захмарник отримував список, що і кому повинен надіслати, і що дуже важливо – за що саме він це надсилав. – Тут Пилко підняв свого пальця вгору, підкреслюючи найголовніший момент. – Отже, вони брали свій чарівний матеріал – хмарилін, ліпили з нього усяке таке і відправляли куди слід. Бачив колись на небі хмаринки у вигляді замків, коників, песиків, морозива та усього іншого? То ж подарунки від Захмарників тим, хто зробив цей світ кращим. І ось трапилось те, що трапилось. Захмарники втратили свої списки, свою пам'ять, розум та будь-який глузд! Вони лише роблять безглузді штучки та кидають ними в кого попало.

- Але як це – кому попало роздають? – здивувався Ромчик.

- Ну, ось ти коли-небудь чув про щасливців, яких вдача любить? Вони мають все, що забажають, навіть якщо нічого не роблять. Як це несправедливо та….

- Чудово... – замріяно закінчив речення Липко.

- Стривайте! – радісно закричав Ромчик. – То ми можемо попросити їх зробити цей кристал і не треба бігати за уламками старого! – Ромчик був такий гордий, що саме йому спала на думку така геніальна ідея.

- Я вже намагався таке зробити, але, виявляється, вони не можуть чаклувати! Тобто вони не вміють робити чарівні предмети. Ні тобі звичайнісінької чарівної палички, ні чобіт-скороходів, ну, зовсім ніяк. Я ж намагався їх навчити, а вони нездари! Мене ледь у жабу не перетворили, – з острахом промовив Липко, – Ледь не назавжди! Бррр…

- Ну, добре. Показуйте, де тут головний! Я візьму кристал.

- В тім-то й річ, що вони не пам’ятають, де поділи свій уламок!

- А як же ми його зможемо тут знайти? Адже уламок, я так розумію, білий, або ще гірше – прозорий.

- Ну, взагалі-то він мерехтливий. Це, мабуть, найскладніше випробування. Треба бачити дійсно цінні речі, найголовніші.

Ромчик навіть не помітив, як вони допливли до величезної та величної веселки. Вона була дуже яскрава, хоча й не дуже чітка, що часто буває з веселками. Окрім того, вона була неначе зроблена з дорогоцінного каміння.

- Так це і є рубіни, – сказав Липко, показуючи на червону доріжку. – А це бурштин, топази, смарагди, бірюза, сапфіри та аметисти. Усі камінчики просто ідеальні. Дивись, яка форма!

Насправді доріжки були викладені дорогоцінними цеглинками – ідеальними прямокутниками, але іноді вони мали й щербаті бочки.

- А це що? – спитав Ромчик, показуючи на одну з таких цеглинок.

- То трапилось дуууже давно, коли йшов великий бій за камінь. Пращури жителів нашого світу вирішили заволодіти Каменем і дійшли аж до самого верхнього шару нашої багатошарової царини. Билися тут, билися, хто як міг. Доріжки трохи пошкодили. Таке коїлось! Все летіло шкереберть, аж уламки впали на землю. Звідкіля, ти думав, відкопують таку дорогоцінну красу? Попадало вам, а потім трохи притрусило за тисячі років. А ви, люди, тепер маєте такі чарівні шматочки нашої райдуги! Та й нам нагадування, що війни та суперечки ведуть до руїни й біди.

Чаклуни стояли на веселці, але подумки вони були, мабуть, далеко в минулому.

- Дивіться, – вигукнув Ромчик, неввічливо перебивши спогади своїх супутників. – Якось дивно виблискують ці ряди, коли дивишся на них з відстані. Тут ніби якийсь візерунок викладено. Допоможіть мені переставити цеглини!

Друзі намагалися вийняти цеглиння, на яке вказував хлопець. Але це було неможливо! Хоч цегла й рухалась, вона ніяк не хотіла вийматись з рядків. Наші мандрівники що тільки не робили – тягнули, давили, шпиняли, били і навіть несамовито дубасили. Липко кожного разу промазував або ковзав і падав. Але, попри всі старання, чим більше вони сердились і чим дужче били, тим щільнішими ставали рядки.

- Все! Треба заспокоїтись, – сказав Пилко. – То не діло.

- Що ж робити?! – скрикнув Липко.

Ромчик сів, спершись руками на цеглини, які раптом зсунулись туди, де було вільне місце. Друзі переглянулись і посміхнулись. Як завжди, відповідь на найскладніші питання була перед очима, або, точніше кажучи, під ногами.

- Пограємо в П’ятнашки?

- Що?! – в один голос спитали брати-чарівники.

- Обожнюю цю гру! – радісно скрикнув Ромчик і почав переміщувати цеглинки. Він доволі швидко переставляв камінці, що мерехтіли на сонці, яке здавалось було зовсім поруч. Іноді Ромчикові доводилось повертати цеглинки в попереднє положення, але це не бентежило хлопця, адже він склав стільки цих головоломок. – Все-таки Ной Чепмен вигадав кращу забавку, ніж Ерне Рубік. – Обізвався Ромчик до чаклунчиків, ніби вони знали, хто були ті чудові люди, які запропонували світові цікаві головоломки.