9. Ліс Страхів

Щойно Ромчик промовив віршика, мандрівники відчули знайомий лоскіт перетворення на найменші крупинки. У новому світі було просто чарівно, хлопець швидко озирнувся і почав роздивлятися. Перед ними був широкий шлях, а навколо лани з квітами та метеликами. Як тільки хлопець побачив вдалині щось темне, він спитав.

- А що там таке? Якась чорна хмара? Чи то стіна?

- Ні, то звичайнісінький ліс, – відповів Пилко.

- Ліс жахів, – зловісно додав Липко і значущо подивився на хлопця.

Герой нашої історії одразу відчув себе зле. Він захотів якось обійти той ліс, вигадати якусь причину, щоб не йти туди, але йому зовсім нічого не спадало на думку. Ромчик мовчки підходив усе ближче, думаючи про жахи, що чекають на нього там. Звичайно, там будуть монстри, що його намагатимуться його з’їсти або перетворити на якусь гидоту. 

З кожним кроком Ромчик ішов усе повільніше. Він навіть знаходив приводи зупинятися, але ніяк не міг придумати, як би не йти до того страшнючого лісу. Коли вони були вже зовсім близько, хлопець побачив стіну з високих дерев з величезними дуплами, сплетеними гілками та корінням, яке стирчало над землею. Мабуть, те коріння було найстрашнішим, адже там, напевно, жили бридкі чудовиська, що могли лоскотати п’яти мандрівникам. Коли Ромчик почув пронизливий стогін, він нарешті зупинився та навіть хотів піти назад.

- Не піду я туди! Ми його обійдемо! Йдіть туди самі, а я тут чекатиму! Не потрібен мені той уламок, у нас є майже всі камінці. Вставимо ось цей камінчик.

Ромчик підняв із землі якийсь булижник і продовжив сипати ідеями та приводами не йти до лісу, що так його налякав.

- Ти чого? Ми майже зібрали камінь! Це передостанній уламок! Ти чого? І цей світ найприємніший!

- Ви чого? Який він приємний? Ви бачили ті морди, що задивляються на мене з-за дерев. Тільки я наближусь, вони мене одразу схоплять і тоді….

- Так що ж тоді? – не витримав Пилко.

- Я навіть уявити не можу, що може статися!

- Отож! – насміхався Пилко. – Ти сам себе налякав. Я дивлюсь уперед і бачу звичайний ліс з деревами, ягідками і грибами. Я там був мільйон разів. Там прикольно і дуже затишно!

- А от я побачив там морок, небезпеку та чудовиськ, які мене спіймають. Я не піду! – розвередувався Ромчик і сів на камінь.

- Що ж, ти можеш залишитись тут і сидіти, поки світи зовсім не змішаються. Звичайно, ти вже ніколи не повернешся додому, не зустрінеш свого товариша і не братимеш участі в змаганні, за яке одержиш медаль. Сиди тут, – буркнув Пилко. – Пішли, Липко.

- Такого страшка я ще не бачив! – посміхнувся пустун Липко. – Ти боїшся не лісу та його чудовиськ, а своїх примар та страхів. Ти боїшся невідомого, але цього звіра дуже легко перемогти – просто познайомся з ним.

Липко наздогнав Пилка, який зайшов у саму хащу і зник. Липко повернувся, посміхнувся та пострибав чорною доріжкою, ніби він знаходився на веселому ярмарку. Ромчик подумав над тим, що йому сказав Липко, зітхнув, розплющив очі та з викликом глянув на частокіл дерев. Хлопець пригадав мамині слова:

- Якщо чогось великого й незнайомого боїшся, подивись на деталь, яку добре знаєш, і зосередься на ній. Йди від знайомого та меншого, і велике і незнайоме просто розтане, як міраж у пустелі.

Ромчик попрямував через поле до лісу. Він зосередився на стежинці, якою йшов, і намагався продумати план дій. Він майже не помітив, як дістався самісінької хащі, і тут із радістю і полегшенням зрозумів, що перед ним звичайна стежка у звичайному лісі, де весело співають птахи та із скрекотанням літають комахи. Хлопчик навіть подумав, що він якось обійшов той страшнючий ліс, але ні, то був той самий ліс, але якийсь нестрашний.

- Мабуть, сонце вийшло й освітило хащі.

- Це твій розум освітив, а не уява, – пояснив Пилко. – Ти раціонально, тобто з розумом, а не з емоціями, подивився на те, що перед тобою. Ти не слухав свої страшилки, і от ти за крок до мети. Подивись уважно, уламок повинен бути десь тут.

Ромчик пильно подивися на галявинку, намагаючись упізнати невеличкий камінь серед іншого каміння. Справа була досить непроста ще й тому, що хлопець відволікався від неї, роздивляючись різних звіряток, що приходили на галявинку.

- Можливо, хтось із місцевих мешканців розповість, хоч де шукати? Розпитай тих зайчаток, – запропонував Липко.

- Як я можу розпитати звірів? Вони ж не розмовляють. А якщо й розмовляють, я ж не розумію заячої мови!

- Чого це не розумієш? Лише послухай!

- Що послухати? Тишу? Або як тріскоче цвіркун? – Ромчик став у позу прослуховування і завмер, демонструючи, як він уважно слухає ліс.

- Ну, хлопче, так ти виглядаєш досить дивно, – почув Ромчик і роззявив рота. – Не раджу такого робити, бо мошки тут швидкі й дурні, як скажені лізуть до рота.

- Це ти промовив? – запитав Ромчик зайченя, яке сиділо ближче за всіх.

- Я, – коротко відповів зайчик. – Тож, ти шукаєш, щось цінне? У нашому лісі кожен знайде відповідь на будь-яке питання. Треба лише бути щирим.

- А що за запитання?  – ще більше здивувався Ромчик.

- Ну, їх ставлю не я – їх ставить наш Великий та Усюдисущий Лісовик. І хоч мене звуть Косоокий Сірий Побігайчик Лякли́вий, я можу тебе відвести до Великого та Усюдисущого.