8. Край В’юків-Образюків

Цього разу Ромчик відчув, що він здіймається над землею, а коли розплющив очі, побачив, що й справді – вони були в гірській місцині. Навколо виднілися схили, а зовсім близько височіли скелі. То була невеличка долина у підніжжі гір, і життя в якій було дуже насиченим. Всюди снував люд, і тут Ромчик уперше за свою подорож побачив звичайних людей, а не якихось дивовижних створінь. 

У кожного з цих звичайних людей був звичайнісінький рюкзак, або мішок, чи сумка, а в декого все одразу. Усі були веселі, а ті, хто тягнув великі пакунки, були трохи засмучені, що здалось Ромчикові нелогічним. Адже, коли в тебе багато чогось, треба радіти. Хоча, можливо, вони були не засмучені, а втомлені, тому що їм було важкувато рухатись через їхні сумки. 

- Вони, мабуть, такі ж багаті, як і Жадюгани?

- Ні, – відповів Пилко. – Чого б це? До речі, я б сказав навпаки. Вони радше злидарі, ніж багатії, бо в їхніх сумках не скарби, а обрАзи. Вони їм не тільки йти заважають, але й жити, працювати, ну, взагалі все робити.

- Як це?

- А ось дивись, – із запалом промовив Липко і почав оглядатися. – Перепрошую, пане, – звернувся він до невеличкого чоловічка з величезним мішком за плечима й кошиком у руках. – Підкажіть, будь ласка, як можна дістатися до центрального монумента?

- Що це за центральний монумент такий? – з образою відповів чоловік і зітхнув, дивлячись під ноги, наче він щось шукав.

- Я просто чув, що десь поблизу центральної площі є величенький обеліск. А це ж центральна площа, так?

- Величенький? – роздратовано буркнув чоловік, майже не дивлячись на мандрівників і продовжуючи шукати щось під ногами. – Це найвисотніший і найвеличніший обеліск у всьому всесвіті! Він ще й найміцніший, адже зроблений з найрозпеченішої вулканічної породи.

Ромчик теж почав роздивлятись землю під ногами, бо хотів допомогти роздратованому аборигену знайти те, що він загубив:

- Перепрошую,  – сказав Ромчик. – Ви щось загубили? – Ромчик дуже хотів допомогти, але шукати, коли знаєш, що шукаєш, набагато легше.

Чоловік нічого не відповів, а зітхнув ще глибше та ще більш жалісно. Він подивився на Ромчика так, ніби той вимагав чогось особливого від нього. Маленький в’юн поставив свій кошик і підібрав найбільший та, мабуть, найважчий камінь з землі. Ромчик трохи здивувався, адже він спочатку навіть не помітив тієї брили. Тим часом чоловік зітхнув ще декілька разів і почав тулити каменюку до свого кошика. Це було дуже непросто, адже кошик і так був ущент набитий камінням.

- Тож, про обеліск, Ви казали... – нагадав йому Липко.

- Наш найвеличніший обеліск можна побачити звідусіль і навіть звідси, якщо ви просто подивитесь трохи далі свого носа!

Ромчик хотів образитись на цього нахабу, але коли він подивився туди, куди показував зухвалець, образа перетворилась на великий подив та шану.

Коли мандрівники підійшли до величного обеліска, вони побачили, наскільки він височенний, адже верхівки майже не було видно. Якби не здоровезний смарагд на його верхівці, здалося б, що монумент височіє до самого місяця.

- Ось, вилазь, – сказав Липко Ромчику.

- Але ж тут і високо! – відповів хлопець, який трохи недолюблював височінь. Не те щоб він саме побоювався, але щось у його животику трохи нило – то був страх, який виявляється жив десь там, біля шлунку. Але ж треба – то треба. – Де в них тут ліфт?

- Ти ще скажи зореліт та місяцехід! – засміялися чаклуни.

- Так я і знав, – понурив голову Ромчик. – Де ті сходи вже?

- Взагалі-то, немає тут сходів. Треба вилазити осьдечки. – Липко показував на сторону з невеличкою інкрустацією – на стіну, всіяну дорогоцінним камінням.

Ромчик у захваті зітхнув:

- Ніколи не бачив такого блискучого скеледрому.

Пилко прив’язав Ромчика страховкою – то була ледь видима шовкова нитка.

- Ого, тут як у нашому мотузковому парку – страховка.

- Звичайно, – зауважив Пилко. – Хоч цей світ трохи незвичайний, звичайні правила працюють і в нас – безпека передусім.

Ромчик видихнув, узявся за камінь і потягнувся до вищого виступу. Але зробити це було не просто. Щось тягнуло його назад. Хлопець вирішив, що то знов пустував Липко, але коли Ромчик озирнувся, він побачив за спиною величезний рюкзак з білими камінцями. Якісь були меншими, а інші – досить великими.

- Невже і в мене є такий вантаж? Звідки цей рюкзак? – Ромчик хотів його скинути, але не було лямок, які можна було б відстебнути або зняти.

- Звичайно, в усіх є вантаж з образ, і в цій долині він виявляється найсильніше. А надто в тебе! Згадай, адже ти всю нашу подорож лише ображаєшся на всіх. То не так на тебе подивилися, то сказали трохи суворіше, ніж тобі хотілося б.

- То грають не за твоїми правилами, – підхопив Липко. – А тут Образюк тобі здався неввічливим.

- Добре, добре. Я зрозумів! – перебив Ромчик, бо йому було неприємно слухати про свої образи. – Що ж тепер робити? Я що, не зможу вилізти за уламком?

- Чого це? Зможеш! Тільки треба позбутись образ і постаратися не набрати нових.