4. У Мороку Жадюганії

За мить Ромчику здалося, ніби він помчав з величезної гірки, що була рази зо три вища за всі атракціони, на яких він без крапельки страху з’їжджав. Усе було так стрімко, що хлопчик навіть заплющив очі, а коли відчув, що його спуск завершено, відкрив очі та не повірив їм. Він стояв посеред свого столу перед склянкою з піском, що тепер височіла, немов двоповерховий будинок.

- Ну, і хто тепер невеличкий? – неначе грім, почулося зверху. То казав Липко, посміхаючись і показуючи пальцем на Ромчика. «Вони знову розклеїлись!» – подумав про себе хлопець.

- Годі! – перервав його регіт Пилко і знову клацнув пальцями.

Ромчик відчув, як вітер підняв його і жбурнув уперед, ніби пір’ячко. За кілька секунд хлопчик уже кружляв над столом, як його улюблена футболка в пральній машині. Раптом кімната перестала обертатися навколо нього, все кудись поділось. Хтось вимкнув сонце, і маленький мандрівник поринув у абсолютний морок. 

- Ви де? Ми де? Що тут таке? – вигукував Ромась.

- Не бійся, ми зараз, ось тільки ліхтарика приладимо. – Після цих слів в руках Пилка з’явився промінець рудого світла.

Коли світло намалювало коло безпеки, Ромчик не дуже заспокоївся, бо нічого, крім жовтого сяйва, він так і не побачив.

- Ми де? Що це за планета?

- Це Земля. – сказав Пилко. – І насправді це недалеко від твого дому. Ми просто під землею.

Тут здалеку почувся гуркіт, і все заторохтіло та затрусилося.

- Це що монстри біжать на нас? – із занепокоєнням спитав Ромчик.

- Ну, для когось це справжнісінькі монстри, адже вони дуже галасливі й неввічливі. ПА-СА-ЖИ-РИ. – повільно вимовив Пилко. – Цю планету ви іменуєте «метро» або «підземка». – Пояснив маленький чарівник. – Мусимо йти. Звик до темряви?

Ромчик встиг звикнути до мороку, який здавався не таким вже похмурим. Хлопець навіть помітив багато цікавинок, поки вони йшли під зводами печер.

- Не бійся, ми просто недалеко від великої станції. Коли люди вирили та облаштували її, жадуни не пішли звідси тільки через свою впертість та ледачість. Не хотіли переносити свої скарби. Ну, ще вони вирішили, що якщо тут вирили яму із залізними халупами на колесах, то в цей бік не будуть лізти. Виявилось, що вони мали рацію. Взагалі-то вони дуже розумні, ці жадуни. – Завершив свою розповідь Липко.

- А куди ми йдемо? Ще далеко? – запитав маленький мандрівник у своїх нових друзів.

- Майже прийшли. Наш світ тому й такий чудесний, що він дуже компактний. Тут усе дуже близько.

Ромчик зовсім не помітив, як вони зайшли до чудової зали, де все сяяло й мерехтіло. Тут були колони й балкони, монументи та постаменти, на яких було багато коштовних речей. Хлопець завжди звертав увагу на такі розкоші в музеях. Але у цій залі усього коштовного було так багато, що воно просто переставало здаватись коштовним. Зала була дуже велика, тож три товариші, здавалося б, не скоро змогли б дійти до місця призначення, яке Ромчик уявляв вже трохи чіткіше.

- То ми у якомусь підземному царстві? З якимось кощієм?

Два чаклуни засміялись, а Липко навіть похлинувся і почав кашляти:

- Ну, не таке вже й царство та...

Але Ромчик не почув, що казав Липко, бо в залі стало якось дуже людяно, а радше жадуняно. Багато невеличких чоловічків збиралися групами, гомоніли, розмахували руками, а деякі навіть трохи скиглили та тупали ніжками в смішних чоботях. Хлопець побачив, що чоловічки хизувалися різними предметами, що нагадувало нашому герою щось дуже знайоме. Ну, звичайно! Він сам мільйон разів бував на таких зборах, що відбувалися майже кожної перерви в його школі! Діти чекали на перерву, щоб показати свої нові іграшки та подивитись на інші придбання своїх друзів або недругів. У тому гаморі Ромчик навіть відчув себе трохи спокійніше й забув, що знаходиться в зовсім іншому всесвіті, де на нього швидше за все чекають пригоди та небезпеки, а не шкільна буденність. За тими думками й спогадами маленький мандрівник і не помітив, як зала знов стала зовсім порожньою.

- А де всі поділись? – спитав він своїх супутників.

- Побігли ховати свої нові скарби.

- Напевно, вони зараз усі граються всіма тими іграшками, – замріяно сказав Ромчик і трохи їм позаздрив, адже не міг зараз гратися, бо мусив спасати мільйони життів.

- Це ж жадуни! – перервав Ромчикові роздуми Пилко. – Їм всі ці речі потрібні не для ігор.

- А для чого ж тоді? – здивувався хлопець.

- Їм головне захапати річ і володіти нею. А ще їм важливо, щоб ні в кого такого не було. І якщо вже в когось є якась новинка, вони мають роздобути таку саму. Ці жадуни несповна розуму, тому нічого не діставай з кишень! – наказав Пилко, і три герої пішли далі.

Вони ще декілька разів бачили толоку, що закінчувалась швидкою ходою маленьких чоловічків, які роздивлялись щось, не дістаючи з кишень. Ромчик вже й звик до галасу, де здебільшого лунало: «Я хочу!», «Мені потрібно!», «І мені!», «Ще!», «Дай!».

Нарешті вони дійшли до кінця зали, де стояв престол небаченої краси. То був просто гігантський трон із чистого золота, прикрашений дорогоцінним камінням та усіляким брухтом на поличках, що мали от-от перевернути ту чудернацьку конструкцію. На верхівці цього надзвичайного крісла Ромчик помітив блискучий кристал, який він десь вже бачив, але він не встиг нічого згадати, адже гамір скінчився, і тиша заповнила залу та привернула увагу хлопця. Він побачив, як один жадун наближався до трону. Малий не помітив трьох гостей, бо дивився, як і всі, у свою кишеню. Він заліз на трон і почав розпихувати речі по полицях. Він дуже тішився з того, що тримав маленький камінчик, але швидко клав його на поличку і, напевно, просто забував про нього назавжди, бо на тій поличці лежала гірка зі схожих і навіть таких самих камінчиків.