2. Великий Мудрун

- Так уже краще! – білченя розпустило хвостика та стало струшувати з себе залишки пилу та піску.

Звірятко було найзвичайнісіньким, таким же рудим і набридливим, як і всі його родичі, які жили в міських парках. Воно спочатку подивилося на хлопчика червоним оком, а потім повернуло голову і почало нахабно роздивлятися робота жовтим оком.

Стоп! Як це у білки різнокольорові очі? – замислився Ромчик. Він ніколи не бачив, щоб у звірів очі були різного кольору. Звичайно, до цього він так само не бачив, щоб скляні фігурки перетворювались на живих гризунів, які б фиркали та струшували піщинки. Але очі різного кольору!

І що значить «краще»?!

Хлопчик хотів зауважити, що не годиться в чужій оселі смітити, а надто коли хазяїн тільки вранці витер пил! Навіть якщо в тебе світлофор, а не очі. Але у Ромчика забракло слів, адже звірятко раптом знов потріскалось, а потім роздулося маленькими бульбашками, що полопалися й перетворили надзвичайне білченя на доволі звичайнісінького гнома, хіба що всього рудого й трохи меншого за кошеня. При цьому очі в нього залишились такими ж різними й такими ж нахабними.

- То ти ніякий не звір, а звичайнісінький рудий гном!

- Ми не гном! Ми Великий ПилЛип!

- Ну, Пилип, щось великість у тебе замала, – засміявся хлопчик.

Раптом Ромчиків гість чхнув і гномів стало двоє. Вони були начебто зовсім однакові, проте щось їх все ж таки вирізняло. Але що саме? Один був дуже охайний і причесаний, а інший – косматий та увесь якийсь зім’ятий. Однак не в тому річ! Чепурняга був жовтий, а зім’ялко – червоний. Як Ромчик цього одразу не помітив?

- Твоя ж матуся тобі казала, що не можна так ображати людей! Інколи все ж таки краще помовчати, – сказав чепурний чоловічок. – По-перше, великість моя того розміру, що мені треба. По-друге, нам насправді дуже потрібна твоя допомога.

- Кому це – нам? Ви взагалі хто такі?! – вигукнув Ромась.

- Я – пан Пил, для друзів – Пилко. Я мудрий всезнайко та захисник правди й справедливості! А це мій двійник-навпакик, або просто Лип, для друзів – Липко.

- Чекай! Як це двійник-навпакик? Він або двійник, або навпакик.

- Дуже просто: наскільки сильно я бороню правду, настільки мало він її цінує. Липко любить пустувати, бавитись, вигадувати, брехати, дражнити, підбурювати…

- Не перебільшуй моїх можливостей і талантів, Пилкусю, – сором’язливо всміхнувся Липко, ніби те, що казав його двійник, було чимось приємним. (Ромчик подумав, що в нього теж іноді вселяється такий собі навпакик, що пустує і розігрує когось, але він тримає свого навпакика під контролем.) – Просто я дуже веселий та добрий, бо хочу, щоб усім було весело й добре. Маленький Липко підстрибнув перекидьки й приземлився в глибокому реверансі, але наприкінці цього складного акробатичного трюку підвернув маленьку ніжку й смішно завалився на бік. – Але нумо до справи, бо часу обмаль! – Липко ще більше почервонів, проте швидко підхопився, наче ніякого конфузу не було.

Хлопчик не вірив своїм очам і вухам і зовсім не розумів, що навколо відбувається. Єдине, що спало на думку хлопцеві, – мабуть, це сон. І у своєму власному сновидінні Ромчик не хотів виявитися боягузом або дурнем, тож вирішив зосередитись на геройстві, а не на дрібничках на кшталт перетворення гномів. Йому стало неймовірно цікаво, куди заведе його уява.

–       Що треба робити? – твердо спитав хлопчик.

–       Візьми он ту скляночку з піском, – швидко наказав Пилко і додав трохи засмучено, – то наш дім. Отже, будь обережний і не розбий те, що від нього залишилось!

Ромчик взяв із полиці невеличку скляночку з різнокольоровим піском. То був красивий сувенір з далекого краю, чудового курорту – величного Єгипту. Хлопець пригадав, як матуся казала, що такі штучки там на кожному кроці, адже Єгипет – це країна пісків.

- Ця скляночка зламана, навіщо вам зламаний сувенір? Мама казала, що колись там був чудовий різнокольоровий самоцвіт замість кришечки.

В склянці, як і в багатьох таких сувенірах, було декілька шарів, але через її дефект шари в деяких місцях трохи змішались. Спочатку йшов чорний шар, потім синій, жовтий, теракотовий, сірий, темно-зелений та блискучо-білий.

- Так, то був надзвичайний камінчик, але багато років тому трапилась одна неприємність... – розпочав Липко.

- Яка коштувала декому 100 років скляного полону, а мільйонам – нещастя та клопоти, – перервав його Пилко.

- Так ось, могутній, але трохи необізнаний чаклун-початківець зажадав побачити, що відбувається за межами його світу і …

- Розбив на дріб’язок камінь, що тримав наш всесвіт у злагоді. Камінь, що урівноважував нас всіх, який нам подарувала найвеличніша й наймудріша чаклунка, – знову перебив Пилко. – Не можна так необачно бити й громити, треба було лише трохи зачекати та трохи краще вивчити закони тяжіння й відносності, зробити ще трохи підрахунків, підправити креслення... Ми вже майже відкрили портал, а цей шибеник розбив на дріб’язок і його, й наші сподівання…

- Ну, не на дріб’язок... – почав був виправдовуватися Липко. – Лише на 7 частин. Та й розсипались вони лише по нашому світу, а не повсюди.