Розділ 6.

Ми верталися через болото прогнилою гаттю втрьох і вже не верхи, бо коні, пригнічені силою цього місця, злякалися бійки і втекли. Без світла, навмання, без надії вибратися з халепи і взагалі без думок, чи доживемо до світанку...

Знову почав накрапати дощ, та від його прохолодних крапель на серці чомусь покращило. Дощ сумував і плакав за минулим і за майбутнім.

Кожен із нас узяв свою частину скарбу: не більше, ніж треба, а стільки, скільки мав узяти. І нам щастило поки не збитися зі шляху і не провалитися у трясовину.

Ярун слабшав і невдовзі не зміг навіть повільно йти.

Ми зупинилися на розвилці. Погляд зіниць конячого черепа більше не лякав і видавався сумним. Він теж був вартовим цієї дороги, поставлений тут кимсь без відміряного часу служби.

Не лякаються черепів, коли від твоєї руки гинуть люди, коли рідні зраджують через заздрість і страх перед молодістю, коли не владний порятувати бодай одне життя...

Ярун сів на землю.

– Покиньте мене, – ледь чутно попросив він. – Я знав, що не переживу цю ніч, – і мовби від цих слів його голос зміцнів. – За все є плата... За добро – дяка, за зло – кара. Хто прагне помсти, має здійснити її сам. Як і брати владу... не чужими руками...

Я опустився біля нього, розуміючи, про що він каже, але покинути цю людину конати на самоті, посеред лісу, я не міг.

– Що то за скарб, друже? – запитав я. – У чому його сила?

– У призначенні. Він вказує, кому що судилося...

Неохоче відповідав половець. Та й не відповідати не міг. Не такої ночі.

– І бажання загадати можна, палке бажання, що ятрить серце. Я загадав бажання про помсту. Це мої батьки заховали скарб разом із княжною Агнесою. Не вінчані, з різних вір і народів... На думку багатьох, противні самій землі такі союзи, а якщо такі слова з вуст владарів ідуть, то й поготів...

Батько не втік від своєї долі: його застрелили на переправі князеві воїни, мама дісталася степів. Я там і народився. Це по батьковій вірі я – Ярун, а по матері – Марко. Мені було десять, коли мама захворіла і померла, а я пішов у військо. Понад усе прагнув помститися князю Олександру за своїх батьків...

Він казав рівно, чітко, неначе сповідався і всі сили вкладав у ці слова.

– А тут капище було. Коли його зруйнували поборники нової віри, люди вірні скарби давні сховали і таємно берегли. І княжна Агнеса теж із таких була. А від неї моя мама таємницю спізнала. Боялася княжна, що ключ і таємниця в лихі руки потраплять. Не відомо мені, чи дісталася княжна рідні. Так моя мама хранителькою й стала, а від неї і я про старий дуб дізнався.

Він глибоко вдихнув, з болем і слабкістю ворогуючи. Тільки, схоже, ті сильніші були. Від ночі у болю сила, а зараз глупа ніч...

– Вчився я битися, у походи ходив, та даремно, бо не дотягнутися до мого ворога простому воїну. Ось тоді я і згадав розповіді матері про чарівний скарб. Я того не побачу, та збудеться моя помста.

Тільки чи варто було з чорним серцем за скарбом іти? Потьмянів у моїх руках ключ срібний... Обманув я вашого князя, щоб він мене на гать пустив. Тільки серце Олександра чорніше від мого, чув я його наказ щодо малого княжича. Та якби не хлопець, не бачити б мені скарбу, не дав би він мені до себе торкнутися. За все плата... Більша за життя, більша за кров...

Голос Яруна, чи то, певно, Марка, стихав. Він сказав усе, що мав, і ми слухали його мовчки, не наважуючись ані підтримати, ані заперечити.

Марко помер перед світанням, коли благословлялося на світ. Я закрив його нині ясні блакитні очі і тихо почитав молитву, просячи за нього перед своїм Богом, бо до його богів звертатися не вмів. Та й до кого промовляти, коли нашої крові у цієї людини таки була половина?.. І доля така ж половинчаста, тому й змінювалися його очі... При світлі дня стало видно, що цей чоловік не такий вже й старий, та багато хто старішає і сивіє передчасно.