Розділ 3.

Старезний дуб вражає своїми розмірами. Гілля покручене, обламане, зеленіє тільки на кінцях з одного боку. Дупла, мов рани, чорніють на його стовбурі, деякі знаходяться дуже високо.

Ярун об’їжджає дерево, щось шукаючи, а тоді кличе мене.

На корі вирізані два крихітні написи: один латиною, інший – зовсім мені невідомим письмом, якісь риски, знаки...

Світла смолоскипів достатньо, щоб прочитати.

– Дупло над третьою гілкою праворуч, – повідомляю я зміст написаного латиною. – А що написано там ще? – цікавість бере гору, і я наважуюся запитати про те у чужинця.

– Тебе це не обходить, – відповідь різка, та Ярун замислений і сумний.

Дупло високо, і щоб туди видертися, потрібно дуже постаратися. Гілки старі, крихкі, і вагу дорослої людини не витримають. Це розуміють усі.

– Я дістану, якщо скарб іще там, – дзвінко відгукується на наші думки молодий княжич.

– Данило, не треба, – пробую заперечити я, та замовкаю, зустрічаючись із поглядом половця.

Зараз його очі знову ніби присипані попелом. Дивні очі, які так часто змінюються, тільки я по таких очах душу людини читати не наважусь. Згубить така книга й наймудрішого з книжників, а я ще так мало прожив...

Данилу допомагають залізти на найнижчу гілку, яка знаходиться досить високо над землею. Двоє воїнів відходять до стежки, якою ми прийшли. Ще четверо стають обабіч дуба. Ярун не дивиться на них, спостерігаючи за тим, як хлопчик дотягнувся до третьої гілки і занурив руку у дупло.

Мене накриває нудотною хвилею поганого передчуття. Ніби це дупло подібне до зіниць кінського черепа, і щоб взяти щось звідти, треба віддати не менш цінне.

– Знайшов! – гукає згори Данило.

– Обережніше там! – з полегкістю благаю я.

Половець мовчить, його погляд прикутий до землі, ніби щоб не зурочити. Данило обережно спускається вниз, тримаючи під пахвою невелику оковану сріблом скриню.