Розділ 2.

Коні ступають обережно. Звук від копит глухий і лиховісний, бо дорога непевна. Гать цю ще колишні правителі прокладали, щоб короткою дорогою до столиці їздити.

Похолоднішало, з ніздрів та ротів коней куриться пара. Одяг вологий і бридкий, липне до тіла. Ми всі змерзли і промокли, відчувається, що мрячний дощ скоро обернеться на зливу, і тоді зовсім лихо нам буде.

Смолоскипи димлять, плюються іскрами. Здається, тільки в руці Яруна полум’я горить рівно. Але він далеко від мене, попереду гурту, то я не зважаю.

Зиркаю на Данила, який їде за мною. Кінь ступає обережно, слід у слід за моїм побратимом, певно, відчуває, хто його вершник. Данило – ще хлопчик, високий, ясноокий, із неслухняним волоссям. Серце молодого княжича затоплене цією пригодою по вінця, тому і не чує він небезпеку. Навряд думає хлопець, що назад ми можемо і не повернутися...

Чому я не відмовив старого князя від цієї витівки? Не можна довіряти половцям, нехай і таким красномовним. Довго змальовував чужинець, що сховала княжна Агнеса, тікаючи від орди. Розпатякував, поки князь схованого не зажадав. Правду кажуть, що найгірша кара, коли Небо позбавляє людину розуму чи коли ворог зводить сміливців на манівці. А хіба Ярун не ворог?..

Але чому я пристав на цю пропозицію? Я ж не підлеглий князя, і він над моїм життям влади не має. Хіба для того сім років навчався у монастирі, щоб закінчити своє життя тут, на болоті? Пригод закортіло скуштувати... Спокусився скарбом... От тобі і спокуса... випробування останнє.

Та чомусь згадалося, як минулого тижня князь Олександр наказав ледь не до смерті відшмагати конюха за те, що забарився підвести йому коня. Данило бачив це, і Ярун, який щойно приїхав, теж бачив. Очі молодого княжича були неначе скляні, а очі половця – чорні, як морок передсвітанковий. Лячно мені тоді стало від обох тих поглядів на чужий біль.

Навряд міг я відмовитися від цієї нічної мандрівки, не ризикнувши життям, коли в князя жадобою палали очі, як до того зневагою до приниженого й побитого конюха. Не було в мене вибору, як і у всіх, хто супроводжував Яруна.

Половець увесь час їхав попереду, прислухаючись і видивляючись перед собою уперед. Він був, мов тятива, що застигла в очікуванні, коли її відпустять пальці лучника. І не було в його очах мороку, нині вони бляклі, вицвілі. У власників таких очей замість серця попіл, вони гості на цьому світі. Часто такими повертаються з війни чи з полону. Я бачив таких людей раніше й ще хлопчиськом уникав їхнього товариства.

Кажан вилетів з лісу і, засліплений світлом від смолоскипів, сахнувся до Яруна. Половець зреагував миттєво, й з першого удару перерубав кажана навпіл. Тріпотливі крильця впали під ноги його коня.

Ні, таки варто тебе стерегтися, чужинцю, якщо ти досі зі зброєю вправний...

Половець озирнувся до мене і з надією запитав:

– Далеко ще до перехрестя?

– Та начебто майже дійшли, – відводячи погляд, відповів я. – Кажуть, від розвилки до старого дуба рукою подати.

Ярун промовчав, та у його мовчанні чітко читалося, що я неабияк пошкодую, якщо неправильно зрозумів написане у його книзі, де йшлося про скарб княжни Агнеси.

З кожною хвилиною ця пригода подобалася мені все менше і менше, та найбільше я хвилювався за малого княжича, якого дядько вплутав у таку небезпечну справу. Мимоволі я стиснув натільний хрест, просячи захисту для себе і Данила.

Ось і розвилка. На ній кінський череп, який тут залишили бозна-коли. Три дороги перед нами. Одна веде до столиці, світла, минулим князем лагоджена. Інша заводить ще далі у непрохідний ліс, кажуть, там у давнину було язичницьке капище. Цю частину дороги прокладали давно, і болото поглинуло трухляву деревину. Тільки той, хто злигався з темними силами, нині дістанеться туди неушкодженим.

Нам ліворуч, до старого дуба, гіллястого і дуплистого. Гать там теж погана, але поки що проїхати можна.

Ярун спішується, іде до черепа, схиляється до нього і кладе у зіниці дві блискучі золоті монети. Він щось шепоче, тоді знімає шапку, обертається. Його сповиті мороком очі ніби світяться в глибині, мов болотяні гнилючки. У майже повністю сивому волоссі блукає кривавий полиск від смолоскипів.

Чомусь мені подумалось, що дарунку чи підношення у черепі вже немає. Жертва прийнята, і добре, що не кривава. Золоті монети зникли безслідно, і пересвідчуватися в тому надто небезпечно.

– Рушаймо, – хрипко наказує чужинець, і ми мовчки підкорюємося.

Дорога стає трохи ширшою, і я користуюся цим, щоб наблизитися до Данила, бо хробачок сумніву встиг добряче поточити моє серце.

– Що це за воїни з нами? – тихо запитую я у хлопчика. – Ти їм довіряєш?

– Це князева охорона, – без хвилювання відповідає Данило.

Я знаю, він не відчуває ненависті до дядька, малий ще для такого ядучого почуття. Та чи щирий із ним князь Олександр, я не впевнений...