Скарб племені Мурвана

Останній урок уже закінчився, тому я швиденько почала збирати свої речі і чимдуж бігти додому. Цілий день у мене було погане передчуття, що мене з’їдало зсередини. Це був звичайний робочий день. Аж раптом, уже готова виходити, у дверях мене зупинила дама років шістдесяти, у чорному костюмі, який робив її ще вищою і нездорово підкреслював її худорлявість. Обличчя було кам’яне, жодної емоції, лише пронизливий погляд, який виявляв її неприязнь до мене.

Пані Ностра? – Низький глибокий голос чудово підходив до її образу кам’яної леді.

Так. А ви хто?

Дама у чорному спокійним кроком рушила до столу і присіла за ним, рухом руки, вона показала, щоб я до неї приєдналася. Це було так, ніби мені наказували, але без слів.

Та я чемно пішла, подумки уже її образивши багатьма негарними словами.

Чого вам треба?

Ви чули про «Адвентур Плац»? Звичайно, що чули. Я працюю там. Але не у відділі усіх цих забавок, а в особливому, справжньому. Де усе реально.

Ніби решта не реальна. Подумки думала я. Її зверхність просто була огидною. Чим же ж вона могла таким «реальним» займатися, що так себе підносила? І до чого тут , звичайно, я.

А чого від мене ви хочете? Я лише учитель. Крім того, мене не дуже цікавлять ваші ігри.

Я знаю. Мені уже сказали, що ви ні разу не були нашим клієнтом. І це говорить, що ви людина… тверезо мисляча. Не буду брехати - це мені імпонує.

Іншими словами, вона назвала усіх людей, які до них приходять, дурними. Пішаками в грі, на яких начхати, аби прибуток давали.

Наша компанія займається не лише створенням нових видів «історій», але також і розкопками на територіях різних континентів. На останній з них, ми знайшли дещо цікаве і збираємо групу, для його дослідження. Вам пропонують стати учасником цієї експедиції.

Великі очі, які вилізли на лоба - це поганий опис того, як я виглядала. Яка ще експедиція? Розкопки? Організація, яку я зневажаю скільки себе пам’ятаю пропонує мені… роботу. Мені? Сірій шкільній миші.

Чесно. Я нічого не розумію. Я тут до чого? Я вчитель, у школі, на Богом забутому острові. А ви кажете про розкопки і дослідження дечого цікавого. Я не археолог, шановна. – Її губи стиснулись у трубочку, вона явно була незадоволена.

Буду з вами чесна, пані Ностра. Якби я вирішувала, вас би й близько там не було. Ви мізерне створіння, яке й уявлення не має, що відбувається у світі, хех, у вас під носом. Але у мене наказ. І ви маєте їхати з нами. Я старалась, щоб ви самі погодились, але нащо витрачати час. – Вона піднялася, підійшла до дверей, і додала, не обернувшись. – Я уже поговорила з вашим начальством. Місце за вами зберігається, якщо ви… повернетесь.

Дама вийшла і залишила гіркий присмак неприязні. А я сиділа і не розуміла, що щойно відбулось.

***

Колись Земля була домом для людей. Вона була незалежною. Але не зараз. Зараз це місце для розваг, яким володіє компанія «Матрікос». Людей тут значно менше і живуть вони на островах, які знаходяться подальше від континентів. Деякі острови уже були, інші створені штучно. Тут люди стараються жити так, як жили їхні пращури.

«Адвентур Плац» - це дочірня компанія «Матрікос», вони організовують так звані «ігри». Люди звідусіль приїжджають і платять величезні суми, щоб взяти в них участь. Але там усе реально: усі монстри, небезпека, рани і смерть. Там гинуть люди. Та якось популярності таких забав це не зменшило. Відтворені найнебезпечніші хижаки, які колись населяли цю планету, але і створено нові види кровожерів. Я чула про розкопки, які ведуть не лише на території колишньої України, у Карпатах, але і в інших частинах світу. От така тепер Земля.

Наступного дня вранці авто стояло під моїми вікнами і водій чекав, коли я зійду. Хвилин сорок я сиділа і витріщалась на те авто. Раптом я не прийду і воно поїде. Та так не сталося. Тому я сіла і поїхала. Привезли мене у головний офіс «Адвентур Плац». У коридорі сиділи ще двоє чоловіків і азіатка дівчина, дрібна і непомітна поміж дебелими чолов’ягами. Одного я впізнала, бачила про нього кілька статей, він знайшов якісь особливі артефакти і нажив славу героя.

Щиро вдячна усім, що відгукнулися на наше оголошення. Давайте представлю вас. Ну цього чоловіка думаю знають усі – Андор Зент, він багато разів допомагав нам у наших пошуках. Це дослідник і науковець Віто Рапен та його асистентка Іко Дзонг, і… Ліна Ностра. Ви усі будете в захваті від побаченого. На територію знахідки з вами поїде наш провідник. Виліт – зараз.

За стільки років краса Карпат збереглася, дерева тут повсюди, десь можна помітити полонини. Було гарно так летіти і милуватись. Висадили нас у підніжжі гори, та ми пішли в обхід – під нею. Дорогою минули густий ліс, пройти неможливо було,  тому трохи це часу зайняло. Потім попереду з’явилось болото, широке, як річка. Бо колись це і була річка, але втручання людської раси перетворило це річище чистої води в потвору, зарослу не знати чим, в яке можна замотатись і застрягти тут навіки.

Сонце уже заходило, наш провідник, імені якого ніхто не знав, сказав, що пора відпочити і перекусити. Я жувала щось подібне на айву, воно мені не сподобалось.

Вибач за прямоту, але ти чого тут? – Андор Зент підійшов без шороху і налякав мене, через що мало не вдавилась кусочком тої зелепуги.