Скарб на дні

"

— Ти ж не герой, любчику,— поглядає відьма на чоловіка, що прийшов до неї за силою. — А всеодно бажаєш піти на Водяника війною? — заглядає вона в його очі, а в них стільки тої чорної злості, що аж моторошно старій стає.

— Байдуже, лиш би та дівчина не пізнала долі милої моєї, — ледь чутно вимовляє він. Підіймає погляд від власних остогидло безсилих долонь на стару. Лють клекоче в ньому, наче він і не людина, а замкнена у людському тілі стихія. Достатньо дрібне закляття вивести на його шкірі, щоб те все вирвалося на волю та уподібнило охопленого гнівом гостя до Перунового послідовника.

— Гаразд, — тягне стара, — я тобі допоможу, однак... Будь-якій силі є своя ціна. Чи готовий ти платити, сину?

— Будь-що, будь-як. Я готовий на все… лиш би зжити ту потвору.

— Тоді знай, що доля твоя — за кожне врятоване життя віддати рік свого власного, за останнім врятованим і Водяник згине. Але ж пильнуй добре, любчику, як віддаш усе з віку свого, то більше ні до світу живих, ні мертвих не повернешся."

Северин був напружений, злий, недобрий, розгніваний та, зрештою, лютий. Суворий погляд пронизував все довкола, ледь відросле волосся струменіло вусібіч, наче підхоплене вітром. Повітря небезпечно іскрилось довкола нього, било дрібними блискавками. Небо над головою чоловіка швидко темніло, наповнювалось його гнівом, набухало та все частіше в спалахах блискавиць пропускало через себе важкі удари грому.

Стопи його провалилися у вогкий пісок, солона морська вода обіймала їх спочатку по щиколотки, потім під коліньми, з кожним кроком намагалася підійматися все вище, а через мить відступала, піддаючись його неймовірній та надприродній силі. Море оголювало дно та жадібно, наче паща могутнього та дикого звіра, посадженого на ланцюг, дибилося над ним важкими повноводними хвилями. Хилило білясті чуби та скапувало піною на русу маківку прибульця, наче слиною.

Наче той чоловік, та нахабна і люта людина, наділена благословенням могутніх духів, веліла тому морю розступитися, а хижому звіру — не стуляти зубастої пащі.

Суворий чіпкий погляд ковзав по тих хвилях, вони ж у відповідь сахалися і відступали від нього, осушуючи віковічне дно, мертвий ракушняк, цілі колонії живих мідій та серцевидок, злякану, судомно здіймаючу зябра та лискучі животи, рибу.

Мить і вдалечі, довкола того оголеного морського "лугу", враз закружляв-замайорів барвистий, як крило метелика, гребінь потвори. А слідом за ним до самого краю-стіни, підпливали морські хижаки: вугри, скати та міноги, морські лисиці, так наче не вони одвічні жителі надвеликого акваріуму, а ось та людина, що завітала до них. Так і кортить зирити очима-намистинами на непроханого гостя.

Вони й зирили, та люто дибили свої зябра, небезпечно роззявляли хижі пащі. Мало не прорізали боковими плавцями вертикальну водяну площину.

— Покажись, наволоч… — видихнув Северин, озираючись та виглядаючи за водяною стіною свою ціль. — Негайно, виродку, інакше сам дістану та в нуль зітру, — люто видихнув він, помічаючи за морською стіною вуалеві плавці та лискучий ціановий хвіст.

Тварюка, майнула між виром закружлялих міног та вугрів, обігнула Северина довкола по краю морської стіни, розправила райдужні напівпрозорі плавці та гребені так, ніби то й не гребені, а дійсно крила чарівного метелика на тілі гігантської кровожерної змії.

Хвилі загуділи, посунули до Северина ближче. Чоловік же, не звертав на них уваги, напружено дивився перед собою, де за зарябілою товщею спинилася та істота і, нарешті оформилася у напівлюдську постать. Сизо-зелене волосся зміїлося довкруги його увінчаної двома масивними гребенями голови, окреслювали могутні, усіяні лусочками плечі. Майже ніжно ті пасма торкалися оскалених дрібними костяними наростами ключиць. Обличчя істоти якусь мить було сховане за плямою сизого розправленого у воді волосся, а наступної на Северина вже дивилося миловидне личко останньої потопельниці. Тендітне і ніжне, з чарівним рум'янцем, прикрашене блиском нелюдських ультрамаринових очей.

Від думки, що ще рік тому на потворі було личко коханої — спинялося серце, тьмарило розум та затягувало очі кривавим туманом.

Мабуть, його подив відобразився на обличчі, бо істота, що не була повністю схожа ні на рибину, ні на людину, задоволено усміхнулася, вишкірюючи гострі, мов бритва зуби. Те страховисько повело головою та розправило плечі, вдихнуло… від чого між його ребер зачервоніли-затріпотіли зябра, вбираючи у себе воду.

Воно підняло перетинчасту кігтисту лапу, провело золоченим кігтем по рум'яній щоці, здираючи ним нап'ялену поверх власної лускатої морди, чужу шкіру.

"Бу-у" — беззвучно видихнуло воно, зминаючи в жилавих пальцях украдене обличчя. Воно ж потекло-розвіялося, наче фарба, вмить розчинилось біло-золотим строкатим маревом та червоними блискітками.

— Потвора… — з люттю видихнув Северин та так з тої ненависті тупнув ногою, що хвилі, які майже зійшлися над ним, відсахнулися та розплескалися вусібіч, оголюючи ще більше дна, а з ним і підводні камені та гроти. Вугрів та міног відметнуло, вода скаламутилася від здійнятого ударною хвилею мулу.

Очманілі перелякані рибини заплескотіли по дну довкола людини, важко здіймаючи зябра та раз по раз судомно роззявляючи безгубі роти.

Северину ж було байдуже, він би дихав вогнем, якби міг. Він мав врятувати ту нещасну… а не дивитися як останні риси її понівеченої краси з такою наругою зникають у товщі води.

Затьмарений від шоку чоловік вихопив з поміж каміння свою ціль.

Той лютий удар дарованою відьомською силою навіть ненависного Водяника відкинув на гостре каміння, майже вибив із нього дух. І Северинові вкрай було добре, що не вибив, бо в тіло виродка хотілося запхати власні пальці, та замучити так, як той покидьок мучив впійманих дівчат. Зв'язати, повиривати зябра і змушувати задихатися, вбираючи не звичну воду, а справжнє земне повітря.

Дарма сподівався на легку здобич, бо істота важко підійняла усіяне лускою майже людське обличчя. Геть по-звіриному вперлася кігтистими, перетинчастими долонями в каміння та потяглася, звила вугреподібний хвіст, увінчаний гребенями та плавцями у кільце. А через мить майже на ті свої долоні лягла. Тільки лікті стирчали в різні боки, вгризалися в повітря кривими кістяними наростами. Сизе волосся, наче жмут строкатих водоростей, мокрими зміями струменіло по увінчаній яскравим ціаново-рожевим гребенем спині. Плавці, що стирчали з голови замість вух, повисли по обидва боки його обличчя, як поламані вуалеві крила. Ультрамаринові очі, без товщі води, були ще більш нелюдськими: без білків і з витягнутою зіницею, з жовтими біля тої зіниці крапинками. М'які червоні уста Водяника, наче не чоловічі, а уста юнки, розімкнулися в дикій посмішці. Перламутрові лусочки на вилицях зблиснули від того руху, а наступної миті довгий рожевий язик чудовиська хижо провів по гострих зубах: