Глава 2. Юність – пора золота

Стас Малтон

«Мамо, це правда? Стас нам не рідний?» — минали роки, але ця фраза, сповнена дитячої цікавості і навіть радості, все ще вривалася в мої сни. Хоч як батьки не запевняли мене, що я завжди буду їх сином... хоч як Яська не залякувала близнят, щоб не сміли патякати зайвого... хоч скільки б про це мовчали, та я не забув... Не забув, що люди, яких я любив, люблю і любитиму більше за своє життя, насправді мені чужі, а ті, хто рідні, вважали мене чимось не потрібним, викинули... З часом я навчився блокувати такі думки... Не було того вечора, що перевернув моє життя з ніг на голову і розбив серце. Не було тієї страшної і жорстокої новини. Я — Малтон, первісток Нори і Пітера, старший брат найкращої в світі сестри Ясселії і двох невгомонних бешкетників, невід'ємна частина їх сім'ї... Однак, долю не обдуриш, мої сни все ще залишалися отруєними спогадами, що ранили душу... Ранили, але водночас відкрили очі...

— Не потрібні мені ні бізнес, ні маєток, ні багатство без тебе! Ти ж мій брат і завжди ним залишишся! Що ти вигадав собі? Ти нам всім потрібен, а найбільше — мені. Я ж з цими дурнями малолітніми не витримаю... Пообіцяй мені, Стасе, пообіцяй, що завжди залишишся моїм братом!

Абсолютна правда, що друзі пізнаються в біді. Вона була ще дитям, але я вже досить чітко розумів, що єдина людина, якій мала б сподобатися правда про моє народження, — Яся. Не близнюки, а саме вона в такому разі була головною спадкоємицею багатомільйонного бізнесу батька, що розквітав тут, в Україні, і в Канаді. Вона мала стати господинею усіх несказанних багатств, вона мала право вимагати цього. Звісно, щось перепало б і молодшим, і може навіть мені, але саме Ясселія успадкувала б найголовніше, найбільш бажане — фірму. Але перед всіма спокусами вона обрала мене, свого брата... Тоді я думав, що це рішення було прийняте поспішно, через її вік... Однак, роки минали, але ніщо не змінювалося. Близнята продовжували насміхатися з мене і вже більше не боялися й не поважали, як раніше, але це було не важливо. Моя сестра жодного разу не дала приводу в собі сумніватися. Усвідомлюючи всі аспекти справи, вона залишалася все тією ж веселою безтурботною дівчинкою, що не втомлювалася розфарбовувати моє життя в яскраві барви. Ми все ще були бандою, командою, берегли свій союз і дорожили ним. Яся взяла контроль над молодшими, змусивши їх вдати, що вони забули про моє невідоме походження... І я боюся думати, як їй це вдалося. Насправді тієї ночі, коли я думав, що втратив сім'ю, яку обожнював, як виявилося, здобув теж дещо безмірно важливе — довіру і любов.

— З тобою я стала мамою, якби ти не з'явився тоді в моєму житті, не знаю, чи зуміла б впоратися з болем. Ти врятував мене. Коли взяла тебе на руки вперше, моє життя сповнилося сенсом. Ти ж мій син, наш син! Це нерушимо, так буде завжди! — зі сльозами на очах обіцяла матуся наступного дня. І я вірив їй. Їй і батькові, що своєю серйозною мовчанкою підтверджував слова неньки. Я знав: він з нею згоден, просто такі мужні чоловіки не завжди вміють знаходити слова в делікатних ситуаціях. Того дня я знайшов істину, що допомогла мені подолати свій розпач, — нас, мене й моїх рідних, пов'язала любов, а не кров... Це великий дар, мій безцінний скарб, подарований долею.

І хоч роки минали, а в мої сни все ще вривалися страхітливі спогади, я боров їх, відганяв, не дозволяв мороку поглинути душу. Наче чарівну мантру, я повторював про себе обіцянку, дану Ясі в той фатальний вечір, — навіки залишатися її братом. Але одного дня припинив повторювати.

Ясселія Малтон

— Ліє, ну, будь ласка, прошу тебе! — тоненький голосочок Жеки подібно сирені дзвенів зовсім поруч з моїм вухом. Відмахнулася від нього точно, наче від набридливого комара, вдаючи, що брат — не більше, ніж шум у моїй голові.

— Сестричко, рідненька моя, найкраща, улюблена, ну, будь другом! Знаєш, як ми тебе любимо? — з іншої сторони щебетав Даня, так мило-мило кліпаючи оченятами.

Важко зітхнула, перевівши погляд на одного з близнюків, ледь стримуючи усмішку. От можуть же бути адекватними, коли хочуть? Можуть! Частіше їх треба навчати розуму, може й люди з них вийдуть!

— Продовжуй, — м'яко й грайливо прошепотіла я, відкидаючи голову на спинку шезлонга поруч з басейном. Сонце купалося в блакитній прозорій воді, раз у раз засліплюючи сонячними зайчиками, народженими на поверхні імітованого ставка. Я розкинула руки, насунула на груди капелюшок і примружилася, готова слухати підлабузництво двох своїх підопічних. Батько на роботі, мама в ательє, а в няні сьогодні вихідний, тож малеча залишилася мені, а я в такі дні щиро кайфую від ролі суворої повелительки, яку так люблю на себе приміряти. Роки летіли, я вже не була тією бешкетницею, що в дитинстві, тепер виховання близнят мені довіряли з чистою душею. Що ж, на свої шістнадцять я прекрасно знала, що таке відповідальність.

— Наша мила, наша хороша, наша добра сестричка... — пританцьовуючи навколо мене, щебетали близнята. Ну, як близнята? В Дані і Жеки була одна розбіжність, яка допомагала нам відрізняти їх, — колір очей. У Жеки — чорні, мов вуглинки в каміні, чим він був схожим на нашого татуся. А в Дані — зелені, наче в кішки, — це від матусі. В мене теж зелені очі, тонка шкіра і світло-русяве пряме волосся, а ось брати всі темніші, хоч і не брюнети. Щоправда, в Стаса очі яскраво-блакитні, немов увібрали в себе блиск океанської безодні. Стрункий, високий (під два метри, не дарма ж волейболіст), спортивної статури і з ідеальними рисами обличчя. Йому варто було народитися дівчинкою, для хлопця він просто занадто гарний, хоч і краса його сувора, мужня, чоловіча й небезпечна... Я то знаю... Він тими прекрасними очима закохав у себе всіх моїх подружок, негідник! Ну, це я любляче так...

— Ммм... — промуркотіла я у відповідь на ті компліменти.

— Наша найгарніша, наша найдобріша, найулюбленіша сестричка, — посипали вони знову.