Глава перша. Безтурботне дитинство або Захований скарб

Ясселія Малтон

У житті кожного є особлива людина... Та, яку ми тримаємо в своєму серці, як не жартувала б з нами доля... Та, навколо якої крутиться наш світ... Та, про яку ми пам'ятаємо в часи радості і до якої линемо в часи смутку.

Для більшості людей це мама або тато...

А для мене завжди був старший брат...

Завдяки йому я та, хто я є, вмію і можу бути просто собою, бо знаю: щоб не сталося, він буде поруч, прийде на допомогу, виручить, не покине... Він той, хто сприймає і любить мене з усіма моїми недоліками, з ким я росла, з ким пізнавала світ, в кому шукала порятунок і затишок... Я зрослася з ним душею. І тому не змогла вступити головне місце в його житті. Що ж, ця історія місцями сумна. Хоч вам вона навряд такою здасться.

Кажуть, що набагато щасливіші ті люди, в яких було хороше дитинство. І знаєте, я вірю цьому. Все тому, що моє дитинство було прекрасним. Справді, якщо ви бажаєте знайти людину, чиє життя було б бездоганним, то ось вона я. Знайоммося. Мене звати Ясселія Малтон, друзі й рідні кличуть мене Лією. Одразу слід прояснити одну мить: я — українка, все життя провела в Україні, не рахуючи канікул у Канаді в котеджах бабусі та дядька, а історія мого дивного для слов'янки імені дуже проста — батьки з доброго дива дозволили таку відповідальну місію своєму первістку, а той (мій старший брат) мав не в міру розвинену фантазію. Так що його стараннями мене звати Ясселія. Для рідних і друзів — Лія. Для брата — Яся (він і тут відрізнився). Змалку я була гіперактивною дитиною, втім залишаюся такою й досі. А мій секрет щастя в тому, що мені космічно пощастило з сім'єю. А точніше пощастило з тим, що в мене був він.

Стас — мій напарник, мій друг, мій помічник і та стіна, за якою я завжди ховалася, як тільки що-небудь витворила. Я ніколи й нічого не боялася, знаючи, що він витягне з будь-якої прірви, в яку б мене не закинула розбійниця-доля.

Та ця історія зовсім не про всі ті пустощі, які ми вигадували в дитинстві. Навпаки. Ми маємо розповісти про те, як одного дня все змінилося. І в той день саме мені належало захистити брата... Ну, частково...

Розпочалося все тут, у нашій розкішній віллі на березі Дніпра, де минуло все наше безтурботне дитинство.

— Копай глибше! Ти що мало каші їв? Копай! — просичала я, нахмурено спостерігаючи за тим, як брат, хитаючись на лопаті, викопував яму в найтемнішому місці нашого садка під високим парканом.

— І чого я тебе взагалі слухаю? — потіючи, уже сороковий раз лише за цей день пробубонів Стас, від роботи не відволікаючись. Скільки його знаю, ця фраза була улюбленою для юнака. Завжди бідкається, нащо слухає мене, і завжди слухає! Ну, всі люди трохи дивні...

— Швидше давай, — прошипіла я, злодійкувато озираючись навсібіч. Головне — не потрапити на очі комусь з працівників або нашим молодшим братам-близнюкам Жені й Дані, що мають жахливу звичку лізти до нас.

— Хочеш, щоб було швидше, то поможи! — огризнувся він, на що я лише хмикнула. Ну, ні! Чорна робота не для мене! У свої одинадцять я була справжньою леді і терпіти не могла бруд... Прибирати, правда, я теж не любила, але зараз не про те.

— Я допомагаю тобі, пильную, щоб ніхто сюди не йшов, — прошепотіла у відповідь, визирнувши з-за дерева. Найкраще всього копати було б десь в клумбі, але там у всіх на очах, а тут, у тіні пахучого бузку, посадженого по периметру паркану, ховалося найбільш надійне місце, наша зі Стасом таємна схованка. Тут була наша хатинка на дереві, побудована татком з братом. Тут ми завжди ховалися від наших молодших, що вічно докучали, або від батьків, коли десь нашкодили. Тут зламав ногу Жека, коли я, не бажаючи, щоб він залазив до нас на дерево, відв'язала мотузку, по якій брат ліз... Одним словом всі найсвітліші спогади мого життя були пов'язані з цим місцем. І ось тепер ми знову обрали саме це місце, щоб закопати наш... ну, майже скарб.

— Все, більше не копатиму. Давай, сип, — відставивши лопату, викрадену в садівника, пробурчав юнак. Я, скривившись, оцінила масштаби ями, не залишившись нею задоволена, але перечити не стала, бо стирчати тут з ліхтариком в руках і присвічувати в руки братові мені вже досить набридло. Поклавши джерело світла на землю, розв'язала торбинку і під повний докору погляд Стаса висипала в ямку рештки італійської вази, подарованої мамі батьком на річницю весілля буквально тиждень тому.

— Закопуй... Поховаємо її тут... — голосом, повним гіркоти і трауру, наказала я. Поруч щось прошаруділо, але я не стала зважати в таку важливу мить, вирішивши, що то був їжак... Або може гадючка якась... Мало що...

— Посвіти, — попросив він, знову починаючи панікувати. — Аби лише ніхто не взнав, бо батьки нас тут поховають.

Я печально зітхнула, спостерігаючи за тим, як земля покриває блискучу порцеляну.

— Чого ти? — завершивши обряд упокоєння нещасної посудини, що стала жертвою репресій, спитав він. — Шкода вази? Вона, до речі, дуже гарна була! Як ти взагалі вмудрилася потрапити в неї бумерангом?

— Та що там гарна? Дорога! — резонно зауважила я...

— Так, судячи з того, скільки вона коштувала, ми тут закопуємо цілий скарб, Ясько. Це твій рекорд? — прищурився насмішкувато, а я знизала плечима і хмикнула.

— Ні, плазма дорожчою була. Ну, я чесне слово не навмисно... Я цілилася в Даню, а тут плазма... І ні́чого тут шкіритися! Ти взагалі клас хімії підірвав...

— Ти підірвала! Ти зіпсувала мій дослід і мені відмовили в участі в олімпіаді! — парирував брат, складаючи поверх землі викопану перед тим траву.

— Так подякуй мені за те. Ботанів не люблять, — відмахнулася я, не бажаючи сперечатися. Сперечатися зі Стасом мені не вигідно і взагалі-то немає сенсу, крім того він все одно ніколи не приймає моїх доводів, вічно вигадуючи нові аргументи. Певно, він — єдина людина (окрім батьків, звісно), яку я без образ вважаю розумнішою за мене, по-справжньому поважаю і до кого дослу́хаюся в екстреній ситуації.