4

Все пекло, свербіло і боліло. Світ перед очима немов застилала нерівна зеленувата пелена. Здається, якісь дрібні водорості зібралися на віях? І не відчистиш до пуття, вони розлазяться як гниль, покривають шкіру липкою плівкою, висихають, стягують і обпікають.

«Дихати не треба. Вода оберігає. Вода нагороджує. Вода пам’ятає. Ми чекаємо, Ікаре».

Зверху впала тінь. Він видерся на гладку сходинку, притулився спиною до наступної і на мить заплющив очі, переборюючи напад болю. Всього на мить… Коли розплющив, біле сонце зникало за обрієм, а в небі розгорталася напівпрозора чорна квітка – вочевидь, якийсь рій.

Дві помаранчево-жовті зорі палали в сутінках ще яскравіше, фарбували небо неприродними кольорами, заливали скелі червонуватим сяйвом, виблискували на височезній антені, перетворювали море на криваве місиво. Рій то розгортався над острівцем широким куполом з нерівними краями, то злітався докупи й нагадував одну істоту. Вітер затих, не шаруділо навіть сухе листя давно мертвих кущів, але вгорі збиралися тонкі продовгуваті хмари. Навряд чи дощові.

«Ти нам потрібен. Ти цінний. Ти маєш значення».

Невже собакориби кликали його цілий день? Яка дивовижна наполегливість! На їхньому місці він би давно пішов займатися своїми справами, впевнений, що людина нікуди не дінеться, рано чи пізно вибере море, а не нестерпну спрагу.

Мабуть, треба було лізти вище. Там, де антена, мало б щось бути. Передавач? Смішно. Укриття? Можливо. Зброя? Ні.

Але…

Ікар скрипнув зубами. Ноги розпухли, він ледь міг ними ворушити, живіт став чорним від останнього удару, порізи на руках від луски набрякли й палали вогнем, голова розколювалася від перегріву. Хотілося просто завмерти. Опустити голову на груди, заплющити очі й безпам’ятством прогнати тупий пульсуючий біль.

«Подивися. Люди – скарб. Ти – скарб. Подивися, Ікаре! Ми любимо людей. Люди найкращі. Люди – єдина цінність. Нам потрібні люди».

Блиск. Золото, певне? Коштовності, переливчасті тканини, ідеальна постава й колір шкіри…

Гарно.

Як живі.

Навіть очі блищать.

Вражає.

Ще три сходинки. Ікар подолав їх силою волі, тому що м’язи тремтіли й судомно стискалися самі собою.

Тінь. Прямо над головою. Густа.

І звук. Шипіння. Шерех. Як листя, але нема ні листя, ні вітру.

Він не дивився вгору. Там було те, що не залежало від нього. Воно або нападе, або зникне.

«Ти однаково наш. Рано чи пізно твої кістки змиє вниз. Це довго. Негарно. Болісно. Ходи сам, Ікаре».

Шум біля самих вух. Шурхіт. І запах пилку.

Звідки тут пилок? Десь там, зверху, є достатньо живі рослини, щоб цвісти?

Надія забриніла ледь відчутно, її не могли вбити доторки сухих крилець до щоки.

«Гаразд. Кістки – це теж людина. Не гарна, але людина. Скарб. Ми почекаємо».

Ці маленькі верткі створіння агресивні? Налякані? Зацікавлені? Вони наблизилися, їхній гул резонував у вухах, від нього ще більше боліла голова й хотілося стиснути її руками, щоб завадити вибухнути.

Сходи. Сходи. Сходи.

І трава – жорстка, багаторічна, міцна, з чіпкими травинками і гострими краями. Вона росла немов із каменю, а насправді з ґрунту, засохлого до твердості материнської породи.

Під руку потрапила комаха – несподівано гаряча на дотик і м’яка під крильцями. Рій загув тонше й погрозливіше, собакориби заплескали хвостами в передчутті, але коли комаха вислизнула неушкоджена, гудіння змінило тональність на спокійнішу.

Сонце нарешті сіло. Дві зорі палахкотіли так, що ніч здавалася днем, їхнє сяйво накладало на світ червонуватий фільтр, рій виблискував багряними цятками й спричиняв запаморочення.

Ще трохи землі й битого каменю. Метал. Скло. Пластик.

І приземисті дряпучі кущі. Ікар не міг прориватися крізь них, ігноруючи ушкодження. Не хотів дражнити комах свіжими ранами. Боявся порушити хитку рівновагу й спричинити атаку. Не тепер, коли ціль близько. Він не знав, що робитиме далі, але антена мала значення. Навіть поламана, вона була єдиним, що пов’язувало це місце з людською цивілізацією. Хай і чисто символічно.

Звісно, колючка вп’ялася в ногу. Ікар не повністю контролював свої рухи й не міг розгортати кущі одразу над усім своїм тілом. Як тільки він протискував плечі й відпускав гілки, вони змикалися, щирилися шипами, перетворювалися на пастку.

Він вирішив не виймати колючку

Колючка вискочила сама після першого ж поруху.

Густа крапля крові розтеклася по м’ятій штанині. Рій захвилювався, його хаотичні переміщення здійняли невеличкий вітер.

І звук. Слабкий спочатку, він наростав щосекунди. Комахи відповідали шурхотом і дзижчанням, але вони явно програвали в інтенсивності.

«Смерть. Відплата. Вибір».

– Стуліться, скільки можна? – пробурмотів Ікар, долаючи ще якийсь нещасний метр. – А взагалі як хочете. Вас створили на забаву людям, маєте право творити свою цивілізацію за власними правилами.