3

«Ще не вбили!» – Клен на мить завмер, вивчаючи своє становище, й ледь не випустив з рота залишки повітря, тому що навколо були… він не знав, як це назвати. Сказав би русалки, але ці істоти не мали людської половини. Собакориби, мабуть? Золотисті лабрадори з риб’ячими хвостами? Тому, хто класифікуватиме цей вид, буде непросто.

«Не спрут. Чудова новина!» – та позитивного мислення не вистачило й на дві секунди, тому що мешканці моря повільно затягували Клена вглиб. Їх було багато й вони не мали проблем з диханням. Від них не вирвешся просто силою волі!

Він схопив найближчого з них і притис до себе, заважаючи рухати лапами. У відповідь той фиркнув бульбашками повітря і так вгатив хвостом по ногах, що Клен не стримав безмовного крику. Якщо не перелом, то точно тріщини… Він пам’ятав це відчуття. Коли з раннього дитинства на твоєму боці лиш ти сам, з роками досвід накопичується найрізноманітніший.

Сильний удар вибив Клена з хватки собакориб. Всього на мить, та цього вистачило, щоб корком вистрибнути з води й хапнути повні груди повітря. Краєм ока він помітив, що на катері витягують якір, і це повністю добило крихітні залишки непевної надії. Зараз вони запустять автопілот прямо до корабля і…

– Пусти, ненормальна! Пусти! Дідусю, глянь, що вона робить! Маріє, я тобі цього не забуду!

Істоти навалилися всі разом з обох боків, Клена немов затиснули в лещата.

«Все, годі. Скарб віддано, скарб забрано. Чесно. Прозоро. Справедливо», – пролунало точно не над поверхнею моря.

«Не хочу, щоб моєю останньою думкою був спогад про політичне гасло на обшарпаній зупинці», – Клен зібрався з силами для єдиного фінального ривка, але собакориби не знали втоми й потягли його вниз повільно і невідворотно.

– Ваш скарб – просто камінь! – Вишня кинула на істот щось важке і влучила Клену в голову, роздерши шкіру на маківці. – А він живий! Це ж абсурд!

«Наш скарб – людина. Це ваш скарб просто камінь», – здавалося, ці слова транслює сам острівець.

– Не мій! Я не просила діамант взамін на вбивство!

«Ми теж. Ми обмінюємося скарбами, які нам не треба. Вам не треба людина, нам – камінь. Чесно. Прозоро. Справедливо».

– Ви ненормальні, хто б ви не були! – Вишня знову щось кинула, цього разу легке, що навіть не долетіло до цілі.

«Ми дамо й тобі камінь, щоб ти заспокоїлася».

– Дідусю, ця психопатка викинула наш скарб і мій вірт!

– Так, дайте камінь, щоб я заспокоїлася й розбила на одну вашу голову більше! Досить! Відпустіть його! Негайно, бо я… Я…

«Ти – Марія».

– Гей, ви, потвори! Віддайте діамант! Вона не мала права його забирати! – лементувала Маракуя, завбачливо тримаючись на віддалі. – Вона тут ніхто! Це все дідусь! Ми – головні! Ми, а не якась там дешева моделька!

«Хочеш відібрати наш скарб, Маріє? Це грабунок. Це карається. Це смерть».

– Гаразд, хай буде смерть, – легковажно погодилася Вишня. Клен їй навіть позаздрив. У неї завжди все було легко й просто і вирішувалося дзвінком кому треба. – Ви самі напросилися! Знайте, що я цього не хотіла. Просто відпустіть його!

– Чуєте, собаки? Вас же створили, щоб ви догоджали людям, тож слухайте сюди! Дайте діамант мені, і я заспокою цю дурепу навіки! – ще голосніше запищала Маракуя. – Або віддам її вам! Гей! Дасте за неї щось? Вона дурна, але гарна, хоча вам, певно, байдуже, ви ж напівриби, ха-ха.

«Ти справді гарна, Маріє? Прикро. Ми цінуємо красу. Люди довершені. Ми поклоняємося ідеалу».

– То дасте мені камінь? Дідусю, скажи їм! Накажи цим собакам! Вона варта мішка діамантів! Почепимо на неї камеру, і все буде ідеально!

– Досить! Ми не продамо твою кузину, Анно, – нарешті подав голос Горіх. Він явно був злий і розчарований, тому що все пішло не так, як планувалося, унікальне відкриття трансформувалося в невдачу, і це в найкращому разі – в тому, за якого Клен не вибереться й злочин можна буде називати «нещасним випадком». – Ти розбещена й безсовісна. Негайно йди в каюту, ми повертаємося додому.

Гримнув постріл. Собакориби заметушилися, але не було схоже, що хтось із них постраждав.

«Напад. Вимагаємо покарання. Чесно. Прозоро. Справедливо».

– Яке ще покарання? Ви тут ніхто! – загорлала Маракуя трохи ближче, точно не з каюти. Слова Горіха вона зазвичай сприймала як інструкцію до протилежних дій. – Дайте діамант і гребіть звідси своїми дельфінячими ластами, недоробки, поки цілі! Дідусю, ти дозволиш так з нами розмовляти? Їм?! Ти сам казав, вони обожнюють людей! У них культ! Їм потрібні боги!

Клен зібрався з силами й повторив трюк із захопленням найближчої істоти. Спрацювало навіть краще, ніж минулого разу, тому що собакориби були схвильовані й гостро реагували на подразники, але коли він, винесений ударом могутнього хвоста з чіпких лап, метнувся не до катера, а на мілину до сходів, що вели на острівець, ноги не слухалися, хоч і не втратили чутливості.

«Марно. Це теж наші володіння. Ти тепер наш. Це добре. Ми цінуємо людей».

– Ви топите людей! – На катері Вишня розмахувала гвинтівкою, а навкруг море жовтіло від десятків золотистих собакориб. Стріляти не мало сенсу. Цих істот зібралося надто багато, і вони не боялися. – Трясця вам, ви живете під водою!