2

– Ненавиджу тебе, – оголосила свіжа після сну Вишня на світанку, коли Клен намагався організувати швидкий сніданок, щоб підкріпитися перед вилазкою на берег. – Ти жалюгідний. Користуєшся нашим вразливим становищем, поки можеш. А хто ти на суші? Ніхто. Ким будеш? Ніким?

Він промовчав. За минулі дні дівчина втратила майже сто спонсорів, яким обіцяла екзотику, просвітлення, релакс і свою приголомшливу фігуру в купальниках цього сезону, а показувала лише море вранці, вдень і ввечері. Тому Вишня психувала як ніколи й зривалася на кожному, навіть Маракуї дісталося за якесь невчасне слово. Здається, за насмішку над надмірною конспірацією. Незважаючи ні на що, на своїх стрімах Вишня поводилася на диво обачно й не говорила зайвого ані натяком.

– Клен – це кістяк нашої експедиції. – Горіх був не з тих, хто навчається на чужих помилках, тож вліз зі своїми поясненнями. – Я – мозок. Маракуя – натхнення. А ти…

– А я зробила величезну помилку, що з вами зв’язалася! Невдахи! Ви як зараза, що прилипає намертво! Я ніколи не відмиюся від цієї ганьби!

– …ти – обличчя кампанії, тому побережи його, поки ніхто не підправив! – і собі психанув старий. – Ми на порозі грандіозного відкриття, яке змінить відомий нам світ, а ти скиглиш як мала дитина. Жалюгідно.

– Ми на порозі провалу, якого не бачив світ! Що з вами всіма не так? Ну звісно, острів той самий, який двісті років тому не був островом, але ж подивіться, усе затоплене! Оці ходи, описані в тій вашій книжці…

– В щоденнику, – педантично уточнив Горіх.

Для нього точність визначень мала значення.

Точність інформації – не завжди, особливо якщо суперечила теорії. З іншого боку, хто напевне знає, що правда, а що ні?

– …підземні зали, сховища… га?

– В щоденнику Артура Майбутнього, першого і єдиного президента корпорації «Магнолія», якому належав найвеличніший маєток планети…

– …маєток, від якого залишилась тільки антена й кілька каменюк, – перебила Вишня. В конкурсі на обожнювання звуку власного голосу вона завоювала б усі можливі медалі.– Це все намарно. Кажу ж, вхід у сховища затоплено! Я звідси бачу діру в стіні під водою! Не печеру, а діру! Пробиту діру! Отакенну! Ми прокляті невдачами. А ти що робиш?!

Останнє вона питала Клена, який саме витягав спорядження для підводного плавання й ставив його коло борту.

– Пишуть, страхова компанія виплатила двісті сорок мільярдів зір за затоплену власність Артура Майбутнього, при цьому маєток оцінювався лише в сорок мільярдів, – гукнула з середини катера Маракуя. Там краще ловив вірт, тож вона до останнього ігнорувала палубу й не проявила жодної помітної зацікавленості реальним острівцем. – Ще пишуть, що ніхто з мародерів не повернуся звідси живим, крім одного типа, який сто років тому віднайшов тут справжній діамант розміром як… гей, а що таке кокос? Байдуже. До речі, він теж книжку написав. Мемуари. Пишуть, загалом маєток обчистили до повного затоплення, але зі скарбами не пощастило, і пишуть, що Артур Майбутній до кінця життя поривався сюди повернутися, але страхувальники й близько його не підпускали, ганялися за втраченим майном самі. І ще поблизу весь час крутився якийсь міжпланетний комітет з охорони нематеріальної спадщини і питань етики. Чуєте? Мене взагалі хтось слухає?!

Клен підвів катер якомога ближче до берега й кинув якір. Швидше б уже твердий ґрунт і менше божевілля… Коли навколо звучить стільки взаємовиключних ідей, власні думки немов уникають показуватися з глибин свідомості, присоромлені своєю прозаїчністю і примітивністю. От Горіх розумний, шукає сенс життя і унікальні речі, Вишня красива, прагне уваги й поклоніння, Маракуя допитлива, старається вхопити все й одразу, а Клен куди б не глянув, згадує про гроші, страхування, безпеку і можливі наслідки поточного загравання з міжсистемним правопорядком.

До речі, щодо прав та обов’язків… Що це за дивна риторика від Горіха? Кістяк, мозок, натхнення, обличчя?..

– Хвилинку. Яке ще обличчя? Якої ще кампанії? – запитав Клен, насторожено вдивляючись у довгі затоплені сходи, що вели в морські глибини. – Ми ж тут незаконно й ховаємося під псевдонімами навіть одне від одного. – Він узяв акваланг, закинув на одне плече й завагався. Здається, пірнати краще з берега? Прикро, що нема в кого спитати поради. Всі такі розумні й кмітливі, а як доходить до справи… – Яке грандіозне відкриття? Ви про що, Горіху? Може, в голову напекло? Про цю вилазку ніхто й ніколи не дізнається, хіба що розкажете друзям за келихом і по секрету.

– Упс, – почув за спиною тонкий голосок Маракуї, майже заглушений писклявою музикою без ритму. – І справді, дідусю, чого ти не можеш втримати язика за зубами?

– Тому що ми на місці! – погордливо оголосила Вишня. – Фініта ля щось там! Чекайте, в якому сенсі незаконно? Як це ховаємось одне від одного? А як же мої стріми?! Ви всі знаєте, хто я! І я знаю твою сім’ю з дитинства, мала нахабо, тільки ось його зустріла вперше в житті. – Вона відчутно штовхнула Клена в плече, і він похитнувся, ловлячи рівновагу над бортом. – То ми ховаємось від нього?! Тобто ви ховаєтесь від нього? Чому? Ви ж казали, псевдоніми через «жучки» і конкурентів! Хто він? Небезпечний?! Чому не попередили, коли він до мене загравав?

– Він наївний, а ти тупа, – фиркнула Маракуя десь зовсім близько, дзенькаючи конекторами як бляшанками. – Ви ідеальна пара. Шкода, що не судилося.