1

Клен вкотре уважно подивився на мапу й перевів погляд на вікно катера. Сутеніло, у склі вже відображалася його власна невиспана, обкусана комахами, спечена на сонці, подряпана піщаними вітрами, запухла від алергічних опадів фізіономія, від якої хотілося втекти на край світу, обмазатися ліками й забути про дзеркало принаймні на кілька днів. Втім, три сонця ще давали достатньо світла, щоб оцінити пейзаж вдалині. Цікаво, яке з них справжнє? Напевно, те, що велике, біле, хилиться до заходу. Принаймні його положення збігалося з часовим поясом, тоді як два інші, дрібні, але яскраві, ось уже тиждень перетворювали ніч на моторошний інфернальний день.

У сусідніх зоряних системах це вважалося романтичним. Червоне небо, рожеві хмари, багряне море… Ідеально, щоб знімати фільми про кохання на півтори години.

Клен намагався не дивитися вгору, коли вечоріло, не дискутував щодо чужих вподобань і не розпитував астрономічні подробиці. Яка, загалом, різниця? З його освітою розумні пояснення незрозумілі, прості – принизливі.

Головне – це воно? Не воно? Та скільки ж іще шукати? В морі Безмежжя таких острівців насипано як маку, куди не повернешся – над водою стирчить скеля, обліплена хирлявою зеленню біля підніжжя. В них тут, мовляв, екологічна катастрофа, затоплено все прибережжя, височини стали в кращому разі островами. А хто їм винен? Мали планету як лялечку, могли вивчати, заселяти й жити собі на втіху в гармонії з місцевою природою й отою всією нічною романтикою, але ж ні! Кому та природа треба? Точно не Оніксу, що не цінує ні власну систему, ні колонізовану з порушенням міжгалактичного права. Баланс – це ж дослідження, компроміси, незручності! Краще тераформувати за прискореною програмою, тоді всі будуть щасливі. Ось і мають тепер справжній «рай», який за температурним режимом ближчий до пекла.

– Звісно, це воно! – впевнено оголосила Вишня, а за мить схопила маркер і прямо на карті обвела товстою чорною лінією головний орієнтир, напевно копіюючи свою улюблену нахабну знаменитість Коте-якось-там, що давно зникла з інфопростору, але не з галанету. – Повилазило вам, чи як?

Ще кілька днів тому Клен її обожнював, мріяв випитати справжні контакти, фотографував на фоні заходу сонця як божевільний, не зважаючи на смішки інших, та сьогодні, коли вся команда перебувала на межі нервового зриву, ця нахабна гостроязика змія з наноімплантами, що позбавляли дев’яноста дев’яти відсотків побутових незручностей, дратувала самим фактом свого безтурботного існування.

– Нащо ти це зробила? – захникав Горіх, смикаючи карту до себе. – Це ж історична цінність!

– Це просто фотка з дрона, – відмахнулася Вишня. Навкруг неї, як завжди, розходився гіркуватий аромат апельсинів, хоча Маракуя викинула її парфуми ще позавчора. Клен не знав, чи можна імплантувати запах, але не здивувався б. – Я вам таких мільйон клацну.

– Але на ній ще видно сушу! – спробував пояснити Горіх. Може, якби він вічно не корчив із себе загадкового, унікального і всезнаючого, та ще й з аристократичними предками з самої Землі, до нього прислухалися б більше і не лізли б у вірт по те нагромадження сміття, яке чомусь вважається загальнодоступною інформацією. – Такого вже ніколи не буде! Не в цих краях!

– І що? – Вишня крутнулася на стільці і вказала маркером на біле сонце за зів’ялим листям самотньої пальми. – Час безжальний. Завтра нас теж не буде в цій дірі, а за місяць я забуду її назву.

Клен не поділяв прив’язаності Горіха до всякого старовинного, унікального й нікому не цікавого, але пам’ятав той факт, що саме цей поважний старигань у смішному екіпіруванні з найдорожчого туристичного магазину поєднав легенди, плітки й факти в досить достовірну теорію і оплачує поточну експедицію з власної бездонної кишені.

Ну і планує забрати основну частину скарбу, але то деталі, Клену багато й не треба, аби перепало хоч щось. Це було б чудовим новим стартом. Поки інформаційний простір навкруг кишить нагадуваннями про важливість другого, а то й третього чи десятого шансу, дехто до кінця життя дякував би долі за перший.

– Магнолія! Ця планета – прекрасна Магнолія! – Здається, в Горіха таки здали нерви. Клен сподівався, його штучні органи витримають сплеск негативу й не відмовлять за крок до цілі, тому що збувати скарб і ділитися грошима мав саме старий. Найвірогідніше, він просто забере все собі на згадку й заплатить готівкою за послуги. І нехай. – Коли її відкрили, вона сяяла наче діамант! Ідеальний клімат, збалансовані екосистеми, казкові краєвиди, жодних катаклізмів у прогнозованому майбутньому, зручне розташування! Сюди стікалися вершки тогочасного суспільства. Ти хоч уявляєш, які гроші тут крутилися, які люди відпочивали, які заходи проводилися, яке майбутнє малювалося, поки комусь не спало на думку зробити планету ще зручнішою й повністю відмовитися від фільтрів і обмежень? Хоча чому «комусь»? Їхні імена відомі, а коли ми дістанемося до їхньої скарбниці, я особисто плюну на їхнє гасло «Магнолія – наш дім назавжди».

– Я теж, – тихо підтакнула з кутка Маракуя, брязкаючи вірт-конекторами, серед яких ніколи не могла обрати один і користуватися як усі люди. – Лайно, а не гасло. На кого це взагалі розраховано? На пенсіонерів?

Раніше вона цілими днями сиділа в каюті, заглиблена у вірт, вмикала на фоні верескливу музику й відмовчувалася, коли її запрошували до серйозного обговорення. Клен майже забув про її існування. Йому було досить того, що ця примхлива чорноока панянка в яскравому голографічному комбінезоні доводилась онучкою Горіху і мала неабияку прив’язаність до титулованих предків, а тому могла робити й казати що завгодно без жодних наслідків. Її роль у команді полягала в тому, щоб бути під наглядом, а не під домашнім арештом. Чи треба нагадувати про те, що кар’єра няньок не подобалася нікому?