1

Живими їх лишилося троє:

Рікардо, Роберт, і Стоун – людина барона.

Від початку у групі було п’ятеро, але…

Отіс зірвався зі скельного виступу. Його крик швидко обірвало і віднесло крижаним вітром.

Семюеля вони загубили під час хуртовини. Стоун заявив тоді, що мотузка лопнула, і Семюель відбився від групи. Загубився. Рікардо тільки глянув на рівний, наче зрізаний, кінець мотузки, і нічого не сказав.

Троє вцілілих брели по сніговій пустелі. Рікардо часто озирався на захід – сторону звідки вони йшли, і все більше похмурнів.

– Буран, – промовив він, і всі прискорилися. Втомлені чоловіки побігли до лінії льодових торосів, що проступала за п’ятсот ярдів попереду.

Коли їх наздогнав перший доторк бурі, він був м’яким і майже лагідним.

Легкий вітерець змінив напрямок і став зникати за спинами втікачів. За тим колихнулося саме повітря і потекло слідом, оминаючи три постаті у важких хутрах. Здавалося, на заході прокинулось якесь космічне божество і робило довгий вдих, наповнюючи велетенські легені.

Рікардо знав, що станеться згодом. Він відчайдушно поспішав до настовбичених сірих криг, що манили укриттям та порятунком, коли…

Бог видихнув.

Шквальний вітер вдарив з силою тарана. Пласти снігу закрили сонце, запанувала тінь. Людські тіла штовхало й било невимовною злою силою. Безвольними ганчірними ляльками перекотилися вони через льодовий бруствер і попадали у розщілину між кригами. Дивом ніхто не напоровся на гострий кут і не зламав кінцівок. Тут, на дні неглибокої тріщини, вітер був трохи слабшим, але не теплішим. Він пронизливо вив і сипав сліпучою крупою.

Ще більшим дивом, Рікардо не загубив ремені нарт. Всі троє, в міру сил, кинулися ставити каркас заслону.

Стоун скинув з могутніх пліч шубу з вовчих шкур, аби не сковувала рухи. Він вихоплював з поклажі гнучкі жердини і встромляв просто в лід металевими крюками.

На відміну від кремезного велета, Рікардо був більш худорлявим, але жилавим і витривалим. Майже негнучкими пальцями, він зрізав шнури зі згортків і накидав на шести дублені латки.

Роберт… Роберт був вченим. Важко борсаючись у своїх одежах, він намагався прибрати зайве і не плутатися під ногами.

Коли заслон стояв, стримуючи сніг і вітер, Стоун був геть синій від переохолодження. Його били дрижаки, та здоровань спромігся дістатися багаття, розпаленого Робертом і закутатися у свою шубу. На його обличчі і в кудлатій бороді блищали кришталики льоду.

Рікардо і вчений теж всілися якомога ближче до вогню, гріючи мерзлі долоні. Поступово, тепло вичавило холод з їх кісток.

Рікардо витяг пузату флягу. Згвинтивши кришку, він передав баклагу Роберту і фактично змусив того зробити ковток. Вчений крекнув і одразу почервонів від міцного напою. Рікардо забрав самогон і собі припав до шийки. Весь цей час Стоун уважно споглядав за ним своїми бурштиновими очима. Наче замислившись на мить, Рікардо знову зняв кришку, і передав флягу Стоуну. Той вихопив тару міцною рукою. Не зводячи очей з Рікардо, здоровань добряче приклався до вмісту, і лише потім, ліниво, повернув флягу власникові.

– Ти впевнений, що ми йдемо у вірному напрямку? – голос Роберта був ще сиплий від самогону.

– Ми дісталися краю пустелі, – посміхнувся Рікардо, – саме тут ламається льодовик.

Він повів рукою навколо. Грандіозний льодовик, що вкривав собою полярну пустелю, рухався, як течія в океані. Повільно, поступово, але неупинно. Колосальні маси льоду пересувалися під впливом вітру та сонця, прямуючи від заходу до скельних хребтів на сході. Тут, зустрічаючи нездоланну перешкоду, льодовик зупинявся і вмерзав у камінь, а наступні «хвилі», наповзали одна на одну, ламаючись і утворюючі лінію торосів.

– Отже, ми біля підніжжя скелі, – підсумував Рікардо, – завтра я знайду вхід до печери.

Роберт кивнув, задоволений відповіддю. Стоун не відреагував, хоча Рікардо помітив, як той ретельно прислухався.

Рікардо подумки, вкотре, оцінив кожного з них.

Про самого себе він давно і щиро визначився просто – фанатик. Одержимий, що жадав за будь-яку ціну дістатися цілі. Саме він спокусив інших на небезпечну авантюру. Кого обіцянками, кого – брехнею. Всі вони були потрібні йому лише для єдиної мети, і двоє вже позбулися життя через чужу мрію.

Роберт був дослідником. Шукачем нових знань. Рікардо, із властивим йому красномовством, переконав вченого у перспективах нових наукових відкриттів, визнання серед колег і всесвітньої слави. Роберт не зміг відмовився.

Стоун. На Стоуна можна було не зважати, оскільки бородатий велет був лише інструментом. Людиною барона. Той не був захоплений славою науковця, але зацікавився доданням нового експонату до своєї колекції.

Те що мотиви різних членів групи і обіцянки, що їм були роздані, кардинально не співпадали, аж ніяк не бентежило Рікардо. Йому було важливо лише дістатися мети. Життєво важливо.

 Барон згодився спонсорувати подорож, але сам не збирався приймати в ній участі. Снігова пустеля і вічний холод були не до смаку вельможі. Замість себе, він послав представника, аби наглядати за виконанням угоди. Свою людину. Хижака. Вбивцю.