5.

На світанку із поселення вирушив караван. На нього чекала довга дорога, та Лади уже не буде поруч. Вона стояла біля порогу свого будинку у довгій білій сорочці, підперезаній вишитим поясом з китицями, мовчки проводжаючи сумний люд. Наче й жива іще, а настрій довкола витав точно такий же, як тоді, коли пішла зі світу її наставниця. Що ж, кращого прощання для неї годі було й бажати! Її народ не загине, не розчиниться у кровавому місиві! Він продовжить свій шлях, як і їхні предки. Зіллється зі світом, зміниться, проте ніколи не забуде свого істинного коріння. Навіть через сотні, тисячі років те тепло, котре поселила у їхні серця Велика Богиня-Матір, завжди жеврітиме, зігріваючи своєю любов’ю довколишній світ!..

Коли караван зник за обрієм, жінка полегшено видихнула та повернулася до будинку. Слід було підготуватися! Часу обмаль, тож ніколи зволікати. Лада довго міркувала, як зберегти свої знання, як донести їх до майбутніх поколінь, як не втратити такий важливий зв’язок із Матір’ю?..

- Що ж, нехай буде так! – посміхнулася жриця, помітивши біля вівтаря глиняну фігурку Великої богині, котру подарувала їй одна з учениць.

Жінка нашвидкуруч зібрала найцінніше: намисто, в якому відображалося їхнє життя, щоб ніколи не сходити з вірного шляху, розписаний горщик із зерном, аби не забути істинного призначення, веретено, щоб дорога стелилася рівно, а ще фігурки інших богів та Богині-Матері, щоб оберігали її народ до скону… Загорнувши усе це та інший дріб’язок у шмат білої тканини, Лада попрямувала до вівтарю! Помолившись, вона вклала свій скарб поміж каміння і попрямувала геть, відчуваючи, як поволі розриваються зв’язки з її народом. Вони вже далеко, час настав!..

Минуло не так багато часу, коли природа сповістила свою жрицю про наближення кривавих вершників. Земля гуділа під їхніми ногами, благаючи про допомогу, води вихлюпувалися на берег, аби лишень зупинити страшну навалу, грім раз по раз гуркотів між важкими хмарами, сповіщаючи страшну новину: вони вже тут!

Помолившись на останок, Лада підвелася назустріч долі. Вона давно була готова прийняти свій кінець. Колись молода, енергійна жінка, нині заледве волокла ноги до краю поселення, аби зустріти страшного ворога! Змарніла, постаріла на десятки років уперед, вона власноруч умертвила кожен дім, знищуючи власну душу, страждаючи, як ніхто з її попередниць. Вона остання із жриць Великої Богині-Матері! Остання, хто несе її волю та мудрість! Остання, хто розділяв свою душу та дарував життя! Це кінець, тож нехай його не забудуть!

Чорною хмарою з’явилися вони на обрії, підіймаючи куряву аж до неба. Земля стугоніла під важкими копитами, сильний вітер розносив сотні голосних криків, що зливалися із гуркотом грому, лякаючи дрібну звірину та змушуючи пригинатися до землі степові трави. Смерть неслася на поселення, бажаючи поховати його під собою, проковтнути, як сотні, тисячі до цього!.. Та не судилося!

Наче перед невидимою стіною, зупинилося військо перед Ладою. Чорні коні рили землю копитами, стомлено фиркаючи під своїми вершниками, косили очима на одиноку жінку, проте ступити вперед не наважувалися. Щось могутнє витало над нею, сповнюючи серце ворога праведним страхом, наче істинні боги спустилися з небес аби покарати невірних!

- Відійди, стара! – гаркнув ватажок, блиснувши чорними очами. – Це моя здобич!

- Повертайся туди, звідки прийшов! – відповіла жриця, не ворухнувшись. – Немає у цьому місці для тебе поживи! Тут поселилася смерть!..

- Це я – СМЕРТЬ! – загарчав велетенський чоловік, здіймаючись на коні. – Це я сію жах та розруху! Це моїм ім’ям лякають дітей! Мені підкориться весь світ!..

Важко зітхнувши, Лада зрозуміла, що нічого вдіяти уже не зможе. Все життя вона оберігала, благословляла, сповнювала людські серця любов’ю та надією, аби Коловорот життя ніколи не зупинявся. Але тут… Занадто багато пролито крові та сліз! Занадто багато завдано болю!..

«Час-с!» - прошепотів вітер, шарпаючи її довгу сорочку.

- Час! – відповіла жриця, здіймаючи руки вгору.

Раптом вдарила блискавка, розсікаючи почорніле небо. Загуркотів грім, змушуючи попригинатися вершників. Здійнявся страшенний вітер, збиваючи з ніг переляканих коней. Лада стояла незворушно, спостерігаючи, як налякані вороги розбігаються широким степом, намагаючись втекти від негоди. То тут, то там у землю били блискавиці, запалюючи суху траву, а вітер підхоплював та розносив дрібні іскри. Степ палав!

Велетенська армія на очах зникала у вогні і лише її ватажок з ненавистю дивився на стару жінку.

- Відьма! – загарчав чоловік, замахуючись коротким мечем та розсікаючи груди жриці. Скривившись, він повернув коня та зник у стовпі їдкого диму, наче й не було.

«Час!» - зрозуміла Лада, осідаючи на гарячу землю. Поселення палало, очищаючись від скверни та тягарів людського життя, небо плакало дрібним дощем, а там, вдалині, уже відкривалися ворота, залиті сліпучим сонячним світлом. «Так он де зникають людські душі!» - промайнула остання думка, перш ніж усе довкола поглинуло світло.

***

- Романе! – чулося десь поруч. - Романе, трясця твоїй матері! Ти ще довго збираєшся тут валятися?..

Розплющив очі! Дійсно, валяюся у багнюці, брудний з ніг до голови, наді мною перелякане обличчя Микити, а рука й досі міцно стискає щось тепле. Подивився, глиняна статуетка Богині-Матері. Отже, не привиділося! Важко видихнувши, знову відкинувся у багнюку. І що мені тепер із цим робити?..