4.

Довгий шлях до нової домівки дався не легко, особливо дітям та старим, проте ніхто не скаржився. Жодного разу Лада не почула у свій бік кривого слова, не відчула жодного злого погляду. Народ… її народ довіряв своїй жриці, цілком покладаючись на її рішення! Та чи сама вона була настільки ж впевненою у собі?

Якось, коли вони зупинилися на ніч посеред степу, на березі широкої ріки, і всі, окрім вартових, поснули, жінка відчула дивний поклик. Наче хтось вищий, мудріший за неї, бажав її бачити. Дивне відчуття ніяк не полишало, аж доки Лада не піддалася. Схопивши каганець, в якому ледь жевріла вуглинка, жінка подалася на поклик. Вартові не спали, уважно прислухаючись до кожного шелесту, проте її ніхто із них не помічав. Прослизнувши повз, жриця попрямувала до велетенських валунів, що виднілися на горизонті.

Висока трава шаруділа під босими ногами, поділ білої сорочки промок аж до колін, та Лада не зважала. Вона не відчувала ні страху, ні холоду. Не встигла жінка опам’ятатися, як опинилася біля тих самих велетенських каменів. Здалося, чи всі звуки, які досі оточували її, просто зникли, і лише вітер голосно завивав десь високо у небі.

Схаменувшись, Лада низько вклонилася місцевому господарю. Дивовижне, сповнене Сили місце, викликало мурахи по тілу. Радослава не раз розповідала своїм ученицям про такі місця. Всі вони виглядали по різному, проте завше означали одне: тут можна поспілкуватися з богами!

- Велика Матір, ви кликали мене? – прошепотіла жінка, схвильовано прислухаючись до своїх відчуттів.

«Ти прийш-ш-шла!» - шепотів вітер над головою.

- Я боюся! – вигукнула Лада те, про що не могла зізнатися жодній живій істоті. – Раптом я не впораюся?

«Впораєш-ш-шся!» - шелест над вухом. Здалося, наче щоки торкнулася тепла долоня.

- Що мені робити? – зрозуміла, що порятунку не буде.

«Жит-ти…» - гул десь аж поміж хмар.

Кап-кап-кап… З неба полилася вода, змиваючи розчарування. Що ж, якщо Мати так вирішила, отже вони залишаться тут!

Незабаром, неподалік від священного місця, виросло нове поселення. Знову веселилися діти, чувся людський гомін, сповнений надії на краще, оралися та сіялися поля. Часу до холодів залишилося обмаль, але вони обов’язково встигнуть! Адже не даремно Лада розітнула свою душу на сотню шматочків, поселивши кожну з них у новий будинок, щоб підтримувати там життя!..

Минали роки… Покоління змінювалося. Діти дорослішали, а їхні батьки відходили у забуття. Лада теж постаріла, хоч і виглядала доволі моложаво. Її мудрість та сила, подарована Великою богинею, стали легендою, і з вуст у вуста передавалися такими ж поселеннями, розкиданими по усьому широкому степу по цей та інший бік ріки.

Мир панував у їхньому маленькому світі, аж доки не прийшло страшне зло зі сходу. Смерть, верхи на конях, неслася степом, знищуючи цілі поселення! Жінок забирали у полон, а чоловіків убивали чи навіть гірше, перетворювали на рабів. Нажахані люди тікали подалі на захід, щоб хоч там заховатися від кровожерливих убивць, та сповіщаючи усіх на своєму шляху.

Поселення Лади не стало винятком. Народ хвилювався! Все голосніше між мешканцями чулися стурбовані перешіптування, все частіше збирався люд довкола будинку жриці, очікуючи її рішення.

- Що будемо робити? – запитав Данило, колись хвалькуватий забіяка та бабій. Разом із сивиною до його голови все ж таки прийшов розум.

- Потрібно боротися! – вигукнув Мирослав, наймолодший у Раді. – Дамо відсіч ворогам!

- Так! Так!.. – підхопили інші.

- Ми не впораємося, - обрізала Лада усі поривання молоді. – Вони воїни, що звикли сіяти смерть, ми ж хлібороби. Наша справа плуг та коса, а не мечі. Хто із вас здатен вистояти перед навалою ворога?

У будинку запанувала мертва тиша. Чоловіки похилили голови, розуміючи, Старша має рацію. Жінки тихо втирали гіркі сльози, що котилися по змарнілих обличчях.

- Як же тоді нам вчинити? – схлипнула Божена, одна із її помічниць.

- Боюся, іншого вибору у нас немає, - співчутливо посміхнулася жриця. Вона уже давно все вирішила, тож залишалося лише усім повідомити. - Ви полишите поселення і попрямуєте у гори, туди, де ховається на спочинок сонце. Воно вкаже напрямок!

- Але ж… - задихнулася від почутого все та ж Божена. – Як же ти, Матінко?

- Я залишуся, - кивнула жінка, підтверджуючи припущення помічниці.

- Ні! – вигукнув Данило, зриваючись на ноги. – Ми не покинемо тебе на поталу цим тваринам! Поїдуть діти та жінки, а чоловіки залишаться і будуть боротися до кінця!

Вдячність! Ось що насправді відчула жриця, помітивши, як страх, що досі панував в очах кожного, відступав, змінюючись рішучістю. Насправді вона боялася залишатися, але й жертвувати своїм народом не збиралася. Тож, важко зітхнувши, вирішила все ж наполягти.

- Поселення полишать усі! – додала сили в голос. – Жінки не впораються з важкою дорогою, тому не сперечайтеся! Щодо мене… Жодна жриця не покинула свого поселення при житті! Тут моє місце, моя душа!.. Коли прийде час, я умертвлю наші домівки, аби вони знайшли свій спочинок…

- Але як же тоді ми будем без Старшої? – непокоїлися помічниці. – Хто поведе нас? Хто захистить?