2.

Яр зустрів тишею! В який саме момент зникли усі звуки, окрім нашого важкого дихання і шелесту минулорічного опалого листя під ногами, не зрозуміли. Наче, пересікли невидимий бар’єр, що відділяв один світ від іншого. По тілу промчало стадо велетенських переляканих мурах… Проте відступати було вже пізно!

Донизу спускалися обережно, притримуючись тонких пагонів молодих дерев, що незбагненним чином прийнялися на крутому схилі. А коли потрапили на дно… Що ж, багнюка по коліна, впереміш із камінням, гіллям, котре наніс буревій та страшенний протяг. Звідки взявся протяг, це окреме запитання!

Матюкнувшись так, що навіть у мене вуха в трубочку скрутилися, Микита побрів у бік величезних валунів, котрі стирчали із крутих схилів яру. Думаю, якщо я помилився і ніякого скарбу немає, дуг закопає мене просто тут, у багнюці! Важко зітхнувши, дістав металошукач, налаштував його та побрів слідом.

Окрім натужного завивання льодяного вітру, який абсолютно не відчувався нагорі, спину раз по раз обдавало холодним потом. Ніяк не покидало відчуття чужого погляду. Або це розігралася моя уява, або ж про себе давала знати недоспана ніч.

- Знаєш, Ромчику, якби не ти, я б ні в житті сюди не поліз! – заявив Микита, скануючи землю довкола валунів.

- Не скигли! – посміхнувся, відмахуючись від наростаючої тривоги. – Коли це тебе зупиняла купка багнюки і паршива погода?

- Ніколи! – реготнув друг. – Але ж погодься, тут реально моторошно!..

Раптом його металошукач голосно пискнув. Серце в один момент заледве не вискочило з грудей! Переглянувшись, ми одночасно кивнули і Микита знову провів апаратом над поверхнею. Металошукач голосно сповістив про знахідку. Затамувавши подих, кинулися до того місця. На ходу витягнув невеличку похідну лопату і почав швидко розкопувати заповітне місце. Десяток тривожних хвилин і на очі трапилася звичайнісінька підкова. Оце так скарб!

Розчарування вирвалося із грудей втомленим стогоном.

- Нічого! – посміхнувся Микита, підводячись з колін. Багнюка намертво прилипла до штанів і ніяк не бажала відвалюватись. – Час ще є. Не будемо здаватися!

І ми не здалися! Ще зо шість разів натрапляли на старезні цвяхи (таке відчуття, що хтось збирався тут щось будувати), підкови і пару дешевеньких радянських монет. Нічого, щоб хоч віддалено нагадувало скарб.

Час перевалив за полудень! Багнюка була навіть на голові, а голодні шлунки виводили голосні рулади.

- Може вже підемо? – пробурчав Микита, втираючи брудне обличчя. – Ти не подумай, я не здаюся! Просто подумав, може варто продовжити пошуки, коли тут усе просохне?

- А-а-а!..

Це не розпач і навіть не злість! Швидше усвідомлення власної дурості. Ну, справді, якого біса мене понесло сюди саме зараз? Адже ж варто було просто дочекатися слушного часу, взяти у батька машину і приїхати. Декілька місяців абсолютно нічого не змінять…

- Можливо, ти правий! – важко зітхнув, признаючи свою нікчемність. - Перенесемо пошуки на літо. Навряд чи хтось іще додумається розшукувати у яру древні артефакти…

Зрадівши, наче я запропонував йому сто баксів, Микита нашвидкуруч збирав свого металошукача та вкладав до рюкзака речі. Що ж, так навіть на краще! До вечора якраз встигну розібрати бабусине барахло та повернутися разом із другом до міста…

Як тільки рішення було прийняте остаточно і я навіть потягнувся за лопатою, аби почистити її від бруду та заховати до чохла, в голові щось натурально клацнуло, у вухах задзвеніло, а перед очима поплили темні кола. Тіло повело і, щоб не впасти, я машинально обперся на те, що й досі тримав у руці – металошукач. Взагалі-то так робити не можна, аби не пошкодити прибор, проте тоді іншого виходу не було. Кілька довгих секунд… В голові нарешті прояснилося, тільки апарат голосно запищав, сповіщаючи нас про знахідку.

- І що там? – скептично поглянув Микита на показники, які висвітилися на маленькому екрані. – Знову цвях чи може підкова? До речі, тобі не здається, що їх якось забагато в одному безлюдному місці?

- Щось дивне, - нахмурився, оскільки дані на екрані постійно змінювалися. – Можливо, зламався!..

Матюкнувшись, Микита знову дістав лопату. Копати довелося довго, кудись аж під велетенський валун, що, здається, лежав на цьому самому місці з тих пір, як по землі гуляли динозаври. Що б це не було, власник надійно його заховав.

- Що це? – здивувався хлопець, виймаючи із доволі глибокої ями щось схоже на старого, проржавілого до дірок, ножа. Руків’я із дерева одразу ж розсипалося потертю, як тільки потрапило до рук.

- Схоже, йому добра сотня років, якщо не більше – посміхнувся, розглядаючи проржавілий предмет. – Не погано! Лізь глибше, може ще й горщик з монетами відшукається!..

Монет не було, проте уламки горщика знайшлися. Брудні, вкриту чудернацьким малюнками, вони виглядали дуже древніми. Але чи мали хоч якусь цінність особисто для нас?

- До біса! – ображено вигукнув Микита, вигортаючи із ями груду глиняних уламків та каміння. – Знаєш, Ромчику, це якась підстава! Ти впевнений, що отой рукопис не дешевий китайський прикол?

Якби ж то я знав! Плюнувши, сам поліз під камінь, занурившись майже до самого плеча. Під пальцями відчувалися ще якісь уламки впереміш із землею і ще щось гладеньке, тепле, наче живе. По тілу промчали мурахи, а пальці судомно стисли знахідку, абсолютно не слухаючись розуму, котрий на всю горлянку верещав, аби я негайно випустив із рук цю гидоту!