Оповідання

1.

- Які плани на вихідні? – поцікавився Микита, коли ми поверталися із пар в гуртожиток.

День видався спекотним, не дивлячись на те, що от-от добіг до свого завершення березень. Студенти - народ простий, і тішиться усякому доброму дійству. Не дивно, що на вулиці одразу ж стало велелюдно.

- Певно, в село поїду, - відповів, заплющуючи очі і підставляючи обличчя лоскітливим промінцям.

- З якого б це дива? – щиро здивувався старий друг. Справді «старий»! Із Микитою ми знайомі ще зі школи. Разом за партою сиділи, разом на вечорниці бігали, разом же й від розлючених татусів тодішніх пасій втікали. Веселі були часи! Та й зараз нічим не гірші, хіба що пріоритети змінилися… - Невже вирішив по полях походити? Так, наче б то, ще рано! Он яка багнюка після тижневих дощів. А в полі земля геть розкисла. Якщо загрузнеш, хіба трактором витягнуть!

- Та ні! – відмахнувся, протираючи очі. Після довгого споглядання сонця, навіть через заплющені повіки, перед очима попливли яскраві кола. – Мати дзвонила! Хоче, аби я речі баби Ганки розібрав. Вони вирішили будинок на продаж виставити…

- А самі чому не поїдуть? – похнюпився хлопець, копнувши носком нової кросівки пластикову пляшку у бік сміттєвого баку. Скривився! Ненавиджу тих, у кого руки з дупи ростуть! Невже так важко за собою прибрати?

- У батька робота, а матір вирішила оновити гардероб малої. Виявляється, вона встигла вирости із минулорічного одягу!..

- Отакої! – вибухнув Микита, привертаючи до нас увагу перехожих. – Вони по магазинам, а ти – копатися у всякому мотлосі! Де ж та справедливість, коли вона так потрібна?..

Розвеселившись, попрямував далі. Справедливість… Певно, це не те слово, яке варто вживати у сучасному світі. Тепер мало хто пам’ятає, що воно означає. Усім керують гроші та хороші зв’язки! І те, і інше – це не про мене. Якось так уже склалося, що окрім власного розуму та кмітливості, більше розраховувати ні на що. Хіба що на Микиту! Отут мені щиро пощастило, можливо, більше, аніж з усім багатіям світу…

До села відправився одразу ж. Якась година часу, і от уже видніються невеличкі будиночки, оповиті вітами винограду, поки що без листя, проте дуже скоро вони зазеленіють, а до осені ще й вкриються великими пахучими гронами. М-м-м… Від однієї згадки того солодко-кислуватого присмаку рот наповнюється слиною, змушуючи натужно проковтнути. Зізнатися чесно, я трохи навіть жалкую, що більше не зможу приїжджати сюди, в «законсервовану» у часі частинку історії. За два десятки років тут не змінилося нічого, хіба що минулої осені не стало моєї прабабусі.

Вікна невеличкого старого будиночку зустрічали незвичною чорнотою, а глиняні стіни віддавали холодом. Здавалося, будинок загинув разом зі своєю господинею… Відімкнув навісний замок, дерев’яні важкі двері натужно рипнули, впускаючи незваного гостя. На вулиці швидко сутеніло… Що ж, доведеться заночувати, а вже завтра розбиратиму старовинні скрині, що завжди вабили сп’янілий від вигадок дитячий розум.

Повмикав рубильники, повертаючи порожнім кімнатам світло, розпалив у грубці. Не дивлячись на теплий день, вночі на землю все ще поверталася зимова прохолода. Легкий перекус і я вже було вмостився на дивані, що так вдало розмістився під теплим боком «серця» старого будинку, та сон не йшов! Ні, то не страх. Я ніколи не боявся таємничого шурхоту цієї оселі. Можливо звик, а можливо підсвідомо відчував, що тут мені ніщо не загрожує… Певно, усьому виною ота невдоволена дитяча цікавість! Ось він, мій шанс розгадати всі бабусині таємниці разом! Тож, навіщо зволікати аж до ранку?

Увімкнув світло і відкрив першу скриню…

Розчарування! Одяг сторічної давнини, якась тканина, кілька замотаних у хустинку карбованців 1973-75 років… І навіщо вона їх зберігала? Майже пів століття, як вийшли з обігу! Картонні коробочки із ґудзиками та різноманітними швейними дрібницями, моток струхлявілої резинки і кілька метрів червоної стрічки… «Ех, бабусю! Не в те ти гроші вкладала! Зараз зовсім інше в ціні!»

Наступна скриня потішила хіба що книгами та листами від діда, за період, доки він воював. «Люба моя, Ганнусю… Світ моїх очей… Ластівочко…» Хто б міг подумати, що він умів так гарно писати? Наче із самого серця кожне слово вирізав та в конверт вкладав…

Так! Отут я завис на довго! Декілька годин перечитував кожен рядок акуратного, рівненького почерку. Вицвілі чорнила, пожовклий від часу папір… Здалося, поринув у зовсім інший світ! Тепер, у часи смайликів, інстаграму та твітеру, живі слова, сповнені почуттів та емоцій навіть через десятиліття, виглядають не реальними. Дивною історією, вигаданою невідомим письменником. А варто лишень повернутися в минуле… Що ж, певно, ми втрачаємо більше, аніж вважаємо!..

Серед усього цього паперового багатства, коли повіки нещадно злипалися і сил, аби продовжувати пошуки, не зосталося, в очі кинулася маленька потріпана книжечка. Навіть не книжечка, а швидше рукопис. На її сторінках дрібними буквами хтось вивів дивні слова, абсолютно не звичні не то, що для втомленого мозку, а й для звичайної сучасної людини. Оце так!

Струснув головою, проганяючи втому, і попрямував до столу, де бабця часто щось перебирала скрученими артрозом пальцями. Під яскравим світлом настільної лампи таки вдалося розрізними літери, а згодом і самі слова. Старослов’янська мова, мертва у сучасному світі, раптом винила переді мною, наче грім серед ясного неба. Ламаючи язика та мозок, вдалося зрозуміти одне: десь тут, в околицях села, приховано скарб!