Скарб

Ти не уявляєш, Щастячко, що може іноді зробити звичайне побажання гарних снів, приправлене словом «коханий». Я їх побачив…

   Вони приїхали в це місце лише для цього. Ці галереї у закинутому місті інків. Природнє диво, так вміло і з любов’ю прикрашене людиною. Надземні галереї, про які він якось почув, чи побачив у передачі Nationat Geografic. І вони захопили його настільки, що він пообіцяв, що обов’язково їх побачить у житті, скільки б це не коштувало.

   Вони приїхали сюди разом. Подорожі – це їхня слабкість. І сила водночас. Вони черпають в них своє натхнення і силу жити. Жити разом. Незвична пара. Він вже старший чоловік років близько п’ятидесяти, але підтягнутий, кремезний і сповнений бажання жити. Вона молодша значно. Ніжна і прекрасна. Замріяна і загадкова, і сповнена кохання.

   Незвична і водночас романтична пара. Попри різницю в віці, вони разом якось виглядають напрочуд гармонійно. Між ними відчувається якийсь надзвичайний зв’язок, і це так заворожує навколишніх. Усю дорогу до цього місця вони про щось жваво говорять, багато шуткують і сміються. І веселять всю групу. Розповідають історії зі своїх колишніх подорожей. Розповідають СВОЮ історію. Як знайшли один одного і залишилися разом попри нерозуміння і спротив оточуючих. А іноді просто мовчки їдуть, дивлячись у вікно автобуса, пригорнувшись один до одного. Милуються краєвидами. Вони обов’язково наштовхують когось на якусь думку, чи спогад і один з них обов’язково через певний час говорить «А пам’ятаєш?». І починається нова історія. Яку уважно і заздрісно слухає вся група. Не через те, що вони разом так багато бачили в житті. А через те, що це історії двох дійсно щасливих і закоханих людей…

   Автобус під’їхав до краю долини. Там у низу розкинулося напівзакинуте селище. А над ним – галереї. Чудо природи, яке у скелях витворила підземна річка, а місцеві мешканці перетворили на свій дім. На ціле печерне місто. Для чого будувати житло, якщо це вже для тебе зробила природа? Тільки обживи його, прикрась, наповни життям. Так мабуть подумали його перші мешканці.

   Не чекаючи решти групи, вони пішли вниз у долину. Байдуже, що вони не знають ще, куди іти, і де вхід. Їм двом провідник не потрібен. Вони усе знайдуть самі. І навіть більше, як завжди. Бо в цьому для них вся чарівність і загадковість подорожі. Бо подорож – це завжди пригода. Знайти самим. Побачити самим. Зробити відкриття! А що вони не почують від провідника, те можна потім буде знайти у мережі. А зараз вони спішать туди так, ніби першими відкрили це чудо!

   Пройшовши селище, вони призупинилися, аби на все поглянути із низу. Яке ж це неймовірне місце! Білий, мов кістка, вапняковий пагорб, зарослий зеленню і весь зрешечений вікнами і арками, аби впустити світло сонця в темряву печер. Наповнити їх світлом і теплом. Вони стояли так ще певний час, заворожені величчю побаченого. Там, усередині, їх чекає ще багато дивовижного, та зараз треба насолодитися цим видом, допоки їх не наздогнала група. Таким вони люблять насолоджуватись лише удвох і на одинці. Щоб обмінятися думками і враженнями.

- Ти подивися, любий. Скільки тут поверхів, чи ярусів, чи як там буде правильно? Я нарахувала вже близько десятка…

- Ти знаєш, що це мені нагадує? Як пташки селяться на скелях. Видовбують в глині гнізда і селяться у них. Сотні, тисячі тих гнізд. І все те птаство ширяє тудисюди, і просто скеля оживає… Не пам’ятаю, що у перекладі означає назва цього місця, та я його б назвав «містом птахів»… Ходімо, здається вхід ось там.

   Так. Вхід знайти було не дуже складно. Століттями протоптану стежку важко не помітити. Колись тут було майже ціле місто. Мабуть розквітала торгівля чи ремесла. Чи чим тут займалися місцеві? Допоки не прийшли конкістадори. І не розграбували його. Жага золота і коштовностей привела їх на цю землю і велич цього місця не спинила їх. Жага багатства виявилася сильнішою. Заради нього вони нищили життя, що розквітало тут віками. Місто за містом, селище за селищем. Аби повні золота галеони відплили у далеку Іспанію, на втіху королю.

   Вони зайшли в середину, тримаючись за руки. Вони робили так завжди, вступаючи в незвідане. Місто-печера. Тут прохолода приємно поєднувалася із теплим протягом, принесеним із зовні. Вони рухалися всередині, ярус за ярусом: цілі зали, балкони і колонади, сходи, переходи, коридори і окремі помешкання-кімнати. Щось створене природою, щось видовбане в породі, щось добудоване з каміння, принесеного ззовні. Де інде водоспадики і навіть невеличкі озерця. Залишки річки, що створила це чудо, мільйони років пробиваючи собі крізь каміння шлях до сонця. І напувала мешканців цього міста.

   І фрески на стінах. Мозаїка. Різні малюнки, на різну тематику. Вони спиняються чи не біля кожного такого розпису, панно. Уважно вивчають, справді як перші дослідники. Щоб запам’ятати назавжди. Щоб спогад цей закарбувався повніше і можна було ним поділитися: розповісти чи написати. Вони завжди писали після кожної такої подорожі, ділячися своїми враженнями зі світом, та перш за все – один із одним.

- Глянь. В цих фресках геть усе! Всі їх знання і їхня віра. Їх розуміння світу. Вони, мабуть, приходили до них і щоб молитися чи поклонятися, і щоб учитися. У попередніх поколінь. Знання, історія, релігія… Геть все!

- Так, і поглянь, які вони прекрасні. Скільки часу було потрібно, щоб викласти ці камінці, аби створити хоч одну картину. А їх тут стільки, що навіть і не рахувала…