Розділ 45.

Фелісія

Ранок був напрочуд свіжим. Тато і Ліві потрібно було від'їхати на свято до декого з аристократів, як члени королівської родини, поки я могла спокійно насолодитися ранком. І це було дивно. Снідати, сидіти за столом самій - я так звикла до того, що чоловіки поруч, що в тиші пережовувати їжу стало чимось дуже дивним. 

- Чого така тиха? - Ейрін кружляв над стелею, ніби він був перенасичений енергією, і йому потірбно було терміново її кудись діти. 

- Просто. - У Академії мене дратували близнюки, які вічно говорили зі мною під час обіду і ходили хвостиками. А от тато і дядечко сприймаються якось інакше? Хоча і ті, і ті об'єднані зі мною кров'ю... - Ейрін? - Звернулася до духа, який зупинився з цікавістю мене слухаючи. - Чому стосунки між людьми такі складні? 

***

Ейден

Я не спав цієї ночі. Мене мучили питання. І більше за них мене мучило те, що я не знав відповідь. Гірше за усе це той факт, що я не можу спитати у Фелісії те, що ХОЧУ спитати. А питань у мене багато. Купа і ще трішки зверху. 

- Синку, чому ти нічого не їсиш? - Тому що я зайнятий знаходженням відповідей на питання, які не давали мені спати усю ніч! 

- Я ще не прокинувся. Поснідаю пізніше. - Мама хитнула головою, не погоджуючись зі мною, але налила мені соку у кубок. 

- Хоча б сік випий. Не варто ходити на пустий шлунок. - Я натягнуто посміхнувся, розуміючи, що я, мабуть, вперше в подібній ситуації.

Дівчата, з якими я проводив час, були спеціально навчені для того, щоб розважати мене. Але подібний час не передбачає розмови про секс чи будь-що пов'язане з цим. За традицією мені мають все пояснити в день, коли я прийму першу наложницю, але... Я не думав, що це все, виявляться, відбувається подібним чином. 

- Я спілкувався з герцогом. Він просить почати задумуватися над кандидатами для гарему Королеви. Потрібно послати лист. Ще почнемо готуватися до від'їзду, коли така справа. Потрібно подбати про внутрішні справи, і ще варто заздалегідь продумати подарунок на день народження для Королеви. - ТА вони з мене знущаються! Піднявшись з місця, я бовкнув щось про прогулянку чи щось таке.

Йдучи довжезними коридорами, роздумував над загальною ситуацією. Фелісія - Королева, яка має узяти собі гарем аби надалі народити принцесу. Усі, хто буде присутній у гаремі, не більше ніж політичні фігури. Кожен бажатиме перегризти горло іншому аби увійти в Королівський родовід, як батько кронпринцеси, і при цьому дадуть магічну присягу вірності Королеві задля безпеки Корони.

І я. 

Принц. Її суджений, який не може дати їй нічого окрім проблем. Я не можу запропонувати себе у її чоловіки. Я не можу запропонувати ніякої політичної підтримки. Не можу підтримати навіть саму просту розмову. Я ні на що не здатний. 

Я лише витрачаю тут час. Її час. Якщо я дійсно хочу, аби вона подивилася на мене, як на гідного кандидата, я маю бути гідним. Не тому, що у мене є статус принца чи правителя. Тому я, сам по собі, як чоловік, буду гідним того, щоб вона обрала мене. Не тому, що це вигідно чи необхідно для благополуччя народу, а тому в першу чергу, вона захотіла мене. Вигоду і решту я завжди зможу знайти, але тоді коли буде правителем. Коли моє ім'я буде асоціюватися з законом. І тільки. 

Я повернуся додому. Почну займатися справами. По-справжньому. Наберуся терпіння і крок за кроком стану кращим. Найкращим.

***

Себастіан Роксар

- Чому так довго? - Аннабель і близнюки стояли біля виходу, поки ми чекали, коли підготують карету. Один зі слуг підійшов до нас з нечитабельним виразом обличчя.

- Перепрошую, лорде Роксаре, проте ви не можете покинути маєток. - Аннабель кинула на мене короткий, переляканий погляд і одразу ж повільно відійшла на декілька кроків, поки Лео важко видихнув, а Тео, склавши руки на грудях, насупив брови.

- Що це значить? - Ледь зміг видавити з себе, поки дворецький стояв непохитно, сховавши руки за спиною.

- Без дозволу Голови роду нікому не дозволено покидати територію маєтку. - Мені знадобилося декілька митей, аби усвідомити сказане. З горла вирвалося декілька коротких хрипів, які скоро переросли в сміх, що відлунням прокотився по приміщенню.

- І де ж цей голова зараз? - Блондин поглянув у вікно та відповів:

- Декілька годин тому Пан Лукас покинув маєток аби відвідати зібрання аристократії у імператорському дворі.

Роздратованість чи навіть комічність цієї ситуації розсіялася, демонструючи реальність. Тебе обіграли Себастіан. Тебе надурив напівбожевільний хлопчисько. Твій власний син. Яблуко від яблуні? Чи усі Роксари божевільні? 

- Якщо на цьому все, прошу до столу, скоро подадуть вечерю. - Зробивши не глибокий уклін, дворецький послідував геть розміреною, спокійною ходою.

- Батьку, з цим треба щось робити! Лукас і на зборах! Він не може справді стати Головою! - Аннабель зробила крок до мене, зазираючи у моє обличчя. Хлопці ж мовчки спостерігали за моєю реакцією.

- Нічого не робитимемо. - Я пішов до сходів, аби піднятися до бібліотеки.

Лукаса там ніхто не чекатиме. Для них він усього лиш мій син. Ніяких заслуг. Ніякого визнання. Його знають лише, тому що він написаний у моєму родовому дереві.

***

Лукас

Палац виглядав так само, як коли востаннє сюди приїжджав. Стіни, сади, навіть прислуга була та сама. Це змушувало думати, що увесь цей час, я - єдиний, хто змінився. Я ніколи не думав, що повернення до суспільства стане для мене легкою задачею після стількох років ув'язнення. Проте я маю щонайменше спробувати. 

- Лорде Лукасе! - Озирнувшись помітив Пана Ціроша в оранжевих одежах, кольорах його роду. - Ви повернулися з закордону! Як приємно вас бачити! - Чоловік, років на десять старший за мене, простягнув мені руку для рукостискання. Фелісія про це говорила.

- За ці роки багато чого змінилося. Тобі потрібно знати усе про всіх, інакше тебе там просто розчавлять. Усе, що я знаю, розповім зараз, решту інформації, яку знайдуть мої люди, передам листом. Використовуй її, як вважаєш за потрібне, проте не думай, що у тебе буде час на спокій у імператорському дворі. Не встигне твоя карета заїхати на територію, як тебе почнуть оцінювати.