Розділ 41.

Лукас

Я намагався тримати себе в руках і не посміхатися як божевільний. Стримано. Вишукано. Холодно. 

Але трясця, який же у нього вираз обличчя. Просто скарб! 

Спочатку він дивився на мене, як демона, що прийшов забрати його душу, якої в нього і так немає. Колір його шкіри змінювався швидше ніж я міг вловити, в якій послідовності вони були. Батько був відкрив рота, але судячи з того, як у нього насупилися брови і скривилося лице, можна було подумати, що у нього ось-ось станеться серцевий приступ. Він майже не робив вдихів, але груди підіймалися. 

Тим часом я спускався вниз. Впевнено. Розмірено. Загрозливо. 

- Як ти... - Перевівши погляд на сестру, помітив, що вона тремтить усім тілом. Дрібно, але помітно.

- Сестричко, тобі варто розслабитися. І подбай про батька, схоже йому не добре. Невже аж настільки радий мене бачити? - Знову звернувся до батька, якого Аннабель взяла під лікоть, бо він вже аж надто сильно зблід. 

- Ти демонський вишкрібок! - Прошипів крізь стиснуті зуби літній чоловік, поки я продовжував стояти на останній сходинці, злегка возвеличуючись над ним. - Жоден Роксар... - він відкинув від себе руку сестри, а тоді зробив крок до мене, проте його рука, якою вказав на мене, тряслася, як ніколи раніше. - Жоден! Не матиме справ з демонами! 

Перші секунди я не розумів, до чого це було сказано. Та згодом я в останню мить стримав сміх, та відвернувся від батька, поки мої плечі ледь помітно тряслися від сміху. Він подумав, що щоб повернутися я уклав угоду з демоном! 

- Ви втомилися, батьку. Усе ж таки вік вже поважний і дорога не легка... - Як я не намагався, сміх в голосі був відчутний. - Ліаме, покажи моїм родичам їхні кімнати. 

- Ми хіба гості? - тепер голос подав Тео... чи Лео? - Думаєш, не знайдемо своїх кімнат, дядьку?

- Ну що ви! - Посміхнувшись, розвернувся, аби піднятися сходами до своєї кімнати. - Просто тут відбулися деякі перестановки, прибирання, оновлення... Щоб ви не надто дивувалися. А зараз прошу мене пробачити, у мене ще є справи.

Розвернувшись до них спинами, тепер я міг посміхнутися на всі тридцять два зуби. Як я тільки не уявляв цю зустріч. Але реакція батька...

Здається, це буде навіть цікавіше ніж я думав. Головне не забути написати листа племінниці.

- Тату? Тато? - Зупинившись, кинув погляд на батька, який впав на коліна тримаючись за шию. Ось і перші плоди. 

Аннабель кинулася до батька, намагалася допомогти йому піднятися, але той вчепився в неї як кліщ, але встати не зміг. Хлопці теж підійшли ближче, але трималися на певній відстані, щоб не потрапити під гарячу руку.

Коли мій погляд зустрівся з поглядом батька, що задихався від власної ж злості, а це він ще навіть не увійшов у курс справ. Саркастична посмішка сама розквітла на губах щойно я помітив, як він тримається за коліно.

Ой, таки не безслідно минула наша остання зустріч перед моїм вигнанням? Як там кажуть? Око за око, зуб за зуб? 

***

Фелісія

- Мене не покидає почуття, що ви щось задумали. - Сказала це таки вголос, бо щасливі обличчя родичів аж надто яскраво сяяли поки ми їхали головною вулицею. 

- Ми? - Відізвався тато, намагаючись не дивитися на брата. - З чого ти це вирішила? 

- Ви надто радісні, як для звичайної прогулянки. - Почувши, як синхронно вони фиркнули, я не могла не посміхнутися. 

- Це можна сказати наш перший офіційний сімейний виїзд будь-куди. Ця подія стане пізніше спогадом, який ми усі будемо згадувати з усмішкою. - У такі моменти я дійсно рада, що в цьому житті у мене є сім'я.

- Але все ж таки в чомусь ти права... - Я покосилася на дядечка, який демонстративно дивився куди завгодно, але не мені у вічі. - Можливо, ми таки щось задумали.... А може й ні. - Зрозумівши, що з нього я нічого не витягну, повернула голову до тата, який їхав праворуч від мене. 

- Не дивись на мене своїми гарненькими і розумними оченятами, я не розколюся. - Насупивши брови одразу після того, як мило задивлялася в очі татові, прискорила коня. 

Майже одразу стало очевидно, що на цих двох маніпуляції і аргументи не діють. Якщо я пояснюю їм, що я чогось хочу, вони знаходять купу відмовок, аби довести, що, мабуть, у цього є інша причина. Але якщо я кажу, що "я хочу" все виконується швидше за вітер.

Якби з самого народження росла в такій атмосфері і вихованні, то напевне стала б розбещеною, а так то я знаю коли варто зупинитися і де присутні межі дозволеного. Тим паче для Королеви.

З'явилися перші будинки, які виявилися державними установами. Столиця має форму кола, в центрі якого знаходиться палац, оточений лісами та полями, що є у власності Корони. Щоб вчасно надавати усі документи, спочатку по усій першій лінії розмістили суди, нотаріуси, банки та інше. Далі йшли ресторани, магазини для аристократії, адже ціни там були захмарними для простолюдин. А ще там можна було знайти цілителів, торговців лікарськими травами. На третій лінії починався район знаті. Щоб доїхати до самого міста треба було їхати галопом, що ми й зробили. 

Тато і Ліві намагалися тримати поближче до мене, поки я запропонувала поїхати навипередки. Мою ідею підтримали одразу. Кожен з нас час від часу виривався вперед, але мене цікавила не перемога у дитячій грі, а відчуття. Вітер, що свистить у вухах, міцний кінь, який вправно дослухається до моїх команд і сім'я, яка сміється від такої простої речі... 

***

Опинившись в центрі самого міста, перше, що ми побачили, був ярмарок. Простолюдини, а місцями і аристократи чи просто заможні громадяни, ходили між торговців та намагалися вторгуватися на вдалу ціну.

- Ярмарок? - Здивовано перепитала я, злізаючи з коня, не помічаючи, як тато і Ліві роблять те саме.

- Так. Ти ж сама підтвердила проведення і організувала підготовку. - Трохи розгублено сказав Ліві, поки я вслухалася в голоси купців, що закликали людей купити різні товари, перекрикуючи музику, яка ніби лунала ні звідки.