Розділ 40.

Фелісія

Це вже другий вечір підряд, коли я намагаюся зайти до підземелля, але мені не вистачає мужності. 

Я не знаю, що сказати. Узагалі не можу уявити, які слова можна підібрати! Щоб я не сказала, цих слів буде не достатньо. І хоча я не дуже знаю, що відчувала тоді Аравелла, я точно знаю, що відчуваю я.

Мені шкода. Мені соромно. Мені боляче. Я розумію, що з цим Аравелла нічого не могла вдіяти, але це так чи інакше... Жахливо. 

Знову важко видихнувши, я повернулася до коридору, йдучи якомога далі від входу в підземелля. Еліас страждає. Я це знаю. І те, що навіть це не дає мені достатньо сил, аби зайти всередину, змушує мене почуватися ще гірше. 

Почуваюся безпомічною... і жалюгідною. 

***

- Я хочу відвідати столицю, а пізніше і кожне місто в Аїлії. - Повідомила за сніданком своїй сім'ї, яка не судячи з реакції не бачила в цьому нічого поганого.

- Коли саме? Ми усе сплануємо, тільки скажи приблизно, які місця ти хочеш відвідати.

- Насправді, я просто хочу подивитися як живуть люди й чи є потреба у чомусь. Послухати про що вони говорять... - Запиваючи солодощі нектаром, я кинула погляд на тата, який виглядав злегка здивованим, в той час, як Ліві спокійно наминав м'ясо з хлібом.

- Добре. Тоді, треба буде відмовитися від карети й проїхатися верхи. - Я посміхнулася, адже це було саме те, чого я й хотіла. 

- Було б чудово. - Сніданки, як і будь-який прийом їжі в їхній компанії, мав особливу атмосферу. 

Ми можемо говорити про плани, королівські справи, але це завжди легкі розмови. Ейрін нещодавно навіть відмітив, що з того часу, як назвала Фелікса татом, я стала частіше посміхатися. Я і не задумувалася над цим раніше. Але в минулому я справді майже не посміхалася. Щиро. Коли я жила в імперії, я повністю контролювала вираз свого обличчя згідно етикету. Носила "маску", аби ніхто не здогадався про брехню. Про те, що Аннабель не моя мама, що близнюки мені не брати,а кузени, що у мене погані стосунки з Себастіаном, що я втекла... Мені доводилося брехати увесь час, а від того і відповідно поводитися. Це виснажувало. Я постійно все аналізувала, але потрапити в пастку. 

Я намагалася вижити.

І у мене непогано виходило, проте я все одно промахнулася. 

Мене майже вбили. Раніше я дивилася на ту ситуацію, як на фатальну помилку, адже це майже коштувало мені життя. Проте зараз, коли пройшов час, я бачу, що це скоріше шлях до моєї справжньої сім'ї.

Ні Теоморі, ні Роксари не стали мені сім'єю. Хоча в мені тече кров Роксарів, і я була вихована Зурелем, але ніхто з них не ставився до мене, як до рідної. А тут, на іншому кінці Холодного моря, я знайшла свій справжній дім. 

***

Себастіан Роксар

- Я нагадую тобі, Аннабель, тримай себе в руках. Не забувай, що аристократи тепер слідкуватимуть за кожним твоїм кроком. Ти ледь не зганьбила нас в Аілії, не зроби цього і тут. - Її бліде лице, виглядало байдужим, яким було завжди, коли я відчитував її. Поки вона вглядалася в вікно, я потер коліно, яке останнім часом надто часто відлунювало болем.

- Я скажу хлопчикам, щоб вони...

- Не кажи. Нічого не роби! - Важко дихаючи, потер коліно, злісно перебиваючи її і продовжуючи її думку, коли вона закрила рота. - Я сам їм усе скажу... А взагалі вони вже не діти! Нехай самі навчаться приймати рішення. Носишся з ними, як з золотими яйцями! Час для них вже зрозуміти, що часи міняються. От-от почнеться пекельна боротьба за престол, а вони досі не можуть відпустити твою спідницю!

Ці ідіоти навіть не намагалися підійти до тієї дівки. Вона не дурна. Це вже ми зрозуміли. І те, що вона не простий супротивник, довело те, як вона пережила замах на неї. Але тепер, коли вона стала Королевою Аїлії, вона не зможе дістатися до імперії, а отже і до копальні. Навіть, якщо зараз вона належить другому принцові, з часом, у підхожий момент ми зможемо її відсудити.

Головне, щоб він не сів на престол. Звісно офіційно нам доведеться його підтримувати, але якщо його репутація буде гірша за репутацію Августа, тоді аристократам нічого не залишиться лише, як обрати найменше з зол.

Карета зупинилася, майже одразу нам відчинили двері. Міцно ставши на ноги, обтрусив плащ, який встиг по-дивному скластися за час поїздки. Та піднявши голову, я не міг повірити своїм очам.

Спочатку, я навіть не зрозумів, що це мій маєток. Колись біла будівля перетворилася на перепечене м'ясо, що відвалювалося від кістки саме по собі. Скляні вікна були розбиті, а самі рами закоптилися, отримавши від того обгорілу чорну арку навколо себе. Дверей не було. Зв'язне між центральним і лівим крилом обвалилося, відкриваючи на загальний огляд "нутрощі" маєтку. Каркас будівлі був знищений повністю в тому місці, що одразу нагадало мені пораду ректора академії, що не варто тримати вдома реагенти для зілль. Він попереджав, що це може погано закінчитися. Але щоб отак.

- Що тут сталося? - Не своїм голосом прошепотів, з невірою розглядаючи свій колись дім. 

- О Духи. - Почувся десь за спиною здавлений голос дочки, поки я фізично не міг відірвати очей від маєтку. Точніше його руїн. 

- Чому мені ніхто про це не доповів!? - Закричав я, розвертаючись до візника, який вже точно не міг знати, але злість на комусь потрібно було виплескати. 

- Та ну нах... - Почулося з боку хлопців, які теж встигли вийти з карети. Ледь стримуючи ричання, я почув іржання коней десь здалеку.

Верхи на коні їхав юнак, блондин, років двадцяти не більше, зупинився він не далеко від карети, але звернувся до візника, а не до нас.

- До Перлового маєтку, там усе готово. - Розвернув коня і погнав його назад. 

Від такого нахабства, я навіть рота розкрити не зміг. Як Рон взагалі зміг найняти когось не навчивши елементарних правил поведінки з аристократами. Нічого, з ними у мене буде окрема розмова. 

Щойно ми повсідалися до карет, візник повіз нас швидко, дякувати Духам, дорога була рівною, тож нас майже не хитало.