Розділ 37.

Фелісія

Паніка відступила вже через декілька секунд, коли я відчула, що моє охоплене теплом. Прикривши очі та ковтнувши камінь в горлі, зробила крок вперед і поглянула в очі Еліаса, розуміючи, що говорити доведеться з демоном.

- Звідки ти мене знаєш? - Хоч я і намагалася зробити так, аби мій голос не тремтів, виходило у мене не дуже.

Демон прикрив очі та з полегшенням видихнув, ніби тільки й чекав на це питання усе своє існування. Він знову поглянув на мене, тільки тепер в цьому погляді було щось більш... людське?

- Ти ще не згадала... У мене ще є час, та й тобі всього шістнадцять скоро... У нас ще є час... - Вже більше з собою, ніж зі мною говорив він, поки я вхопилася за його слова.

- Що я маю згадати? Для чого є час? - Сама не помітила, що починаю говорити впевненіше, вже без того остраху що був раніше, поки тіло Еліаса все так само залишалося нерухомим. І лише демон говорив через його вуста.

Демон не відповідав. Лежав і дихав рівно, ніби впав у обійми сну. А я... Чим довше дивилася, тим більше відступав мій страх. Замість нього з'являлося щось інше. 

- Він грає з нами! - З роздумів мене витяг розлючений голос тата. Перевівши погляд на нього, я не знайшла в собі більше нічого краще, ніж просто покласти долоню на його передпліччя. Тато поглянувши на мене, видихнув, а я знову мовчки подивилася на Еліаса. 

Не можу навіть уявити, як йому боляче.

- Я не прийду сюди більше, щоб ти не робив, якщо не скажеш, що саме я маю згадати. - Я звучала дуже переконливо, навіть надто суворо, але схоже воно таки подіяло, і він відповів:

- Мене.... Загадай мене.... - Ледь чутно прошепотів демон, поки Духи якось дивно засяяли.

***

- Скільки не думаю, не можу зрозуміти... Я ніколи не бачилася з демонами. - Поки ми підіймалися з підземелля, я не випускала слова демона з голови.

- Він просто грає. Не можна довіряти демонам. - Ліві здається вперше за усе наше знайомство був таким роздратованим та насупленим.

- Всім відомо, що вони змушують нас сумніватися у собі, щоб пізніше через ці сумніви змушувати робити так, як їм потрібно. - Тато теж був дуже збуджений після цієї досить короткої розмови. - Доню, не думай про цього демона. 

- Але цей демон колись був людиною. - З сумнівом додала я, коли тато зупинився і зазирнув мені в очі. 

- І ця людина зробила щось настільки жахливе, що її душа не знайшла спокою і стала настільки темною. 

У його словах була істина, але щось в глибині душі... Почало сумніватися.

***

Ейден

Я розглядав себе в дзеркало змінюючи вже Духи знають, який за рахунком образ. І знову було щось не те. 

- Я ніби хлопчика народила, а виряджаєшся як дівчинка. - Озирнувшись помітив маму, яка повільно наближалася до мене. 

- Просто не можу обрати собі щось до смаку. - Сказав перше, що прийшло на думку, та поглянув на сонце. - Коли там обід?

- Дуже скоро. Я тому і прийшла, бо нам вже потрібно йти. - Я шоковано розвернувся до мами, яка відкрито насміхалася наді мною, а тоді видихнув і сказав:

- Годі тобі, мамо. Я перевдягнуся і піду. - Вона закотила очі, сказавши:

- Який це костюм за рахунком? - Поки я схопив перший комплект, який лежав ближче усіх до мене, пішов до ванної і кинув їй:

- Поки можеш порахувати.

***

Фелісія

Легка атмосфера обіду трохи відігнала спогади про підземелля і демона. Виявилося, що навіть серед правлячих можна знайти справжніх друзів. 

- ... І тоді він каже: Хіба що для вас, Сяюче Сонце. А я йому: Яке Сонце?! Хлопчику, я купець, про що ти говориш! - Правитель розмахував хлібом, не стримуючи емоцій ні в голосі, ні на обличчі. - А він покірно киває і каже: Звичайно, звичайно! Ні, ну ти уявляєш! - Правитель по-дружньому пхнув Ліві в плече. Той хоч і похитнувся, але посміхатися став ширше.

- А я казав тобі, ховай обличчя і не виходь так часто до людей, але ж ні, хто мене слухає! - Драматично схопившись за серце сказав Ліві, кидаючи веселий погляд на брата. - Брате, от скажи, що я його попереджав! - Тато тихо трясся від сміху, разом з іншими.

Хіба що Молоде Сонце виглядало геть не зацікавленим у розмові.

- Вам не цікава ця історія? - Поцікавилася я, і помітила, як різко хлопець повернув голову до мене.

- Я чув її тисячу разів щонайменше, поки ми їхали до Аїлії. - На це зауваження одразу полилися відповіді з усіх сторін. Всі жваво щось обговорювали, тим часом як лице принца Ейдена скривилося, як від зубного болю.

- Ви вже бачили наш сад, та можливо ви будете не проти прогулятися зі мною до озера? - Він поглянув на мене і я потисла плечима. - Там досить прохолодно... - Я нахилилася до нього трохи ближче. - і значно тихіше.

***

- То виходить дракони таки існують. - Скільки б я не чула це від тата чи від Ліві, але не можу повірити. 

- Так. - Ейден щиро посміхався, поки ми сиділи на підлозі, та їли солодощі. Ну, я їла, а Ейден в основному щось пив. - Я навіть катався на одному два роки тому. - У мене впала щелепа. 

- Катався? - Ледь витягши з себе це слово, я дивилася на веселого принца, який поводився так, ніби ми знайомі вже не одне століття. 

- Вони досить слизкі і гладкі, тому за них важко втриматися, але це якесь інше чудо світу. - Заздрісно видихнувши, я потягнулася за ще одним шматочком солодощів. - В майбутньому я особисто допоможу тобі залізти на дракона. 

Те, як спокійно, але водночас шанобливо ставиться до мене, трохи збиває з пантелику, але чомусь це приємно. 

- Справді? - Вирвалося з мене раніше, ніж я це усвідомила, а хлопець обпершись на одну руку нахилився до мене і сказав, широко посміхаючись з вогнем у очах:

- Можеш не сумніватися. Чого б ти не хотіла, я тобі це дам. 

***

Ейден

- Сяєш, як золото на сонці. - Я зайшов до кімнати і зіштовхнувся поглядом з мамою.

- Невже? Я думав, що я перетворився на маленьке сонечко! - Задоволено парирував я, та впав на ліжко.