Розділ 35.

Фелісія

Коли ми вже верталися до палацу, посеред дороги стояв юнак, якого я вже бачила... Каштанове волосся легкими кучерями звисало донизу, ледь торкаючись ключиць. Засмагла шкіра, була ледь обтягнута тканиною, золотавого кольору. Штани закривали все від стегон до ступнів, на яких були прості туфлі білого кольору з золотим візерунком. На зап'ястках у нього, як і в мене, були браслети - широкі, пласкі золоті пластини. На плечах був лише білий халат, без ґудзиків та ременів, завдяки чому відкривався вид на його... Груди та живіт...

- Ваша Величносте, вітаю. Довгого правління. - Я кивнула в знак  привітання, а він вже розхилившись, кивнув Деміану. - Вітаю, принц Деміан.

- Вітаю. - Деміан не звернувся до нього на ім'я, тому, щоб відвернути його увагу, я звернулася до шатена.

- Ви вже були біля озера? Там досить прохолодно та дуже гарний краєвид. - Принц посміхнувся і на одній його щоці я помітила ямочку. 

- Ще ні. Якщо у вас буде вільний час, я б з радістю поглянув на те озеро. Мій народ любить воду, ми майже виросли в воді. - У голосі юнака чулася веселість, легкість, ніби він і не збирався говорити формально чи травити політичну дистанцію. 

- Справді? - Я злегка посміхнулася від здивування, адже не могла уявити, як людина може вирости у воді.

- Так. - Він зазирнув мені в очі, і я помітила, що колір його очей дуже рідкісний. Як розплавлене золото. - Всі міста і будинки розміщені прямо на воді. Замість вулиць у нас водні канали. - Мої брови проти моєї волі піднялися, поки я почула тактовне кашляння Деміана.

- Звучить злегка нереалістично. - Я відчула ніяковість ситуації, хоча нічого такого ніби і не сталося. Поглянувши на сонце, видихнула і звернулася до обох, в той момент, коли вони свердлили один одного поглядами, а Ейден намагався вже щось відповісти.

- Перепрошую, та у мене ще є нагальні справи. - І повернувшись до Ейдена сказала: 

- Я не дуже багато знаю про вашу країну, але мені було б цікаво послухати, якось іншим разом. - Холод та настороженість в одну мить зникли з його обличчя, і він посміхнувся і схилив голову, прикриваючи очі.

- Звісно, я теж буду радий розповісти вам. 

Попрощавшись, я пішла назад до палацу. У мене є ще декілька зустрічей.

***

Ейден

Мила. Чудова. Ввічлива. Допитлива. А очі... Як у неї сяять очі! Ніби океанська вода на сонці...

- Ви вичікували, коли ми вийдемо? - Його голос розвіяв образ Фелісії та змусив все тепло, що встигло розпалитися в грудях, зникнути. 

Повернувшись до нього, склав руки на грудях.

- Другий імперський принц Деміан. - Я почав розмову, яка йому сто відсотків не сподобається. - Бастард від Імператора, який ріс як простолюдин, на околицях імперії. Став кандидатом на престол тільки завдяки старанням Фелісії Роксар, нинішньої Королеви Аілії. А тепер... - Я оглянув його ще раз, відмічаючи, що він таки геть простий і зовсім нікудишній нащадок імперії. - А тепер намагається підлизатися до єдиної живої душі, яка може йому допомогти вижити. Одним словом - нікчема. 

Поки я говорив на обличчі цього принца не з'явилося жодної емоції. Як стояв, так і стоїть. Деміан теж оглянув мене і хмикнув:

- Думаєш, ти перший, хто каже мені щось подібне? Хочеш мене зачепити словами, то одразу кажу не вийде. У мене на таке імунітет. А імперською ти говориш добре. Вивчив, що копати під імперію? - Тихо засміявшись, я захитав головою. 

- Імперську я знаю. Вона одна з мов, яку вивчають всі нащадки престолу, тому ти не в курсі. А щодо "копання", то ти промахнувся. Все, що я робив, це слухав розмови інших на Коронації та інших зустрічах. Про тебе багато чого говорять. - Деміан всміхнувся і злегка схилив голову, поки над нами шелестіло листя вічно зелених дерев.

- Ти хотів сказати, про мене та Фелісію. - Він не знає свого місця.

- Її Величність Фелісія Діона Віола де Етер Аїліо. Я розумію, що для імперців це надто довго, але я вірю, що твій крихітний мозок зможе впоратися з таким коротким титулом. - Фелісія ніби розумна, тоді чому вона панькається з цим... З ним. 

-- Це ти так отрутою бризкаєшся, тому що вона в тобі не зацікавлена, і це не входить до твоїх планів? - Ледь не зашипів Деміан, поки я загрозливо наблизився до нього на крок. 

-- Мої плани, це мої плани. Що в них входить, а що ні - тебе, бастарде, це не стосується. Ти ж не проти якщо я так до тебе звертатимуся? Ти наче раніше сказав, що це не проблема. 

Він не може сказати ні так, ні ні, бо в обидвах випадках виглядатиме жалюгідно. Тому щоб не мовчати, продовжив:

-- Скільки ти б біля Її Величності не кружляв, вона про твої наміри взнає. Чи сама додумається, чи хтось допоможе... - Деміан помітно зблід, хоч і жодного слова не сказав, та було видно, що старається приховати свою поразку. - А тепер перепрошую, у мене є ще нагальні справи.

Розвернувся, не дочекавшись відповіді, та пішов до своєї кімнати. Треба було дещо закінчити. 

***

Лукас

-- Як ви взагалі могли допустити щось подібне? Пожежа охопила увесь маєток, а ви стоїте і роти пороззявляли! - В головному холі, від якого лишилася тільки назва, стояли ряди зі слуг, які виглядали не краще після спроби погасити пожежу. 

-- Молодий пане, я особисто проведу розслідування, як це сталося і покараю винних. - Рон стояв навпроти мене, ніби я не міг звільнити його цієї ж миті.

-- Розслідування проведуть, але не ти, Роне. Це буде робити відповідний відділ, тому я сподіваюся від тебе співпраці. - Я майже впевнений, що Рон знає, про плани батька на мене, а отже за першої нагоди, напише йому листа. Шкода, що жодне так і не дійде. - З цього моменту, ніхто не заходить в цей маєток. Його буде опечатано магією, якщо ж хтось вирішить сюди зайти, буде притягнутий до суду. Навіть проти його волі. У вас є 20 хвилин, аби зібрати свої речі. Час пішов. 

Слуги розбіглися, як таракани, коли запалили свічку. 

Зробивши задумане, і розіславши слуг по домівках, поїхав до Адміністрації, де мене чекають вввжливі переговори щодо мого статусу в роду Роксарів.