Розділ 34.

Фелісія

- Ми можемо поговорити? - Деміан озирнувся та поглянув на мене.

Верхні ґудзики сорочки були розстібнуті через спеку. Коли я застала його після офіційної зустрічі в коридорі, він закатував рукава, щоб хоч якось врятуватися від спеки. Мені було звучно і навіть не спекотно через матеріал з якого робили тутешній одяг. 

- Так... Звісно, Ваша Величносте. - Його погляд впав на мою корону, яку тепер мені доводилося носити щодня як нагадування про мої обов'язки та про відповідальність, яка на мені лежить. Проте маю визнати, що корона, усі корони, які у мене є, а їх немало, дуже зручні. Я хоч і відчуваю на голові, але вони не заважають мені опускати голову, нахиляти її в бік, чи робити будь-які інші маніпуляції. 

Ми мовчки пішли до саду, де я часто гуляла з татом і Ліві. Біля озера зараз було досить прохолодно, а ще там була чудова простора альтанка, в якій ми могли поговорити на одинці. Попереду йшла я, на крок позаду йшов Деміан, а вже на достатній відстані від нього йшли мої слуги й супровід. Спочатку вони мене трохи нервували, та тепер я іноді забуваю, що вони за мною ходять.

Коли ми прийшли на місце, я подала знак, щоб слуги зупинилися в тіні, поки ми з другим принцом піднялися до альтанки з видом на озеро.

На якусь мить мене охопив спокій, та я швидко вдихнула і поглянула на Деміана, який сидів з іншого боку альтанки, вдивляючись в підлогу.

- Деміане, я... - Я склала долоні та витягнула спину, збираючи усі слова до купи, але хлопець мене перебив:

- Дозвольте, я почну? - Розгубившись від дивного запалу в його очах, я відкрила і закрила рот, а тоді підняла руку, даючи свій дозвіл. - У мене був час подумати над усім, що сталося... Я... Те, що я тоді сказав на вашій коронації... Я прошу вибачення за ті слова. Вони були жорстокими, необдуманими й не справедливими. Ви зробили для мене набагато більше ніж будь-хто. - На цьому моменті, він стис губи в тонку лінію, щоб я не побачила, як вони затремтіли. - Навіть, моя мати. З того часу, як ви зникли, всі навколо почали оцінювати мене. І щоразу, як мені треба було щось робити чи казати, я згадував тебе і твої настанови. І мені вдавалося. Мене хвалили. Казали, який я вправний чи мудрий, чи розважливий... Але це був не я, Ваша Величносте. Це були ви. Не я. - Тихо сказав Деміан, поки я по завершенню його слів, поглянула на воду. 

Водна поверхня виблискувала на сонці, поки легкий вітерець колихав дерева, розносячи запах квітів.

- Тоді це теж не я. Виходить це все робить не я, а Зурель Теоморі? - Вимовивши його ім'я, я відчула, як до горла піднявся камінь. - Ти не можеш робити все, так само як це роблю я. Щось своє ти щось все одно чи додаси, чи віднімеш. Якщо над цим думати так, як думаєш ти, то тоді всі учні це лише копії своїх вчителів? - Поставивши запитання, я подивилася на принца, який поринув у себе. - Всі люди різні. Ми всі читаємо одні й ті самі підручники, але всі розуміємо їх по-різному. В цьому все так само.

- Тобто, хочеш сказати, що я здатен на щось подібне? Я не був вихований, як аристократ. У мене не було поважних вчителів, я не зростав в розкоші... Я був простолюдином. - Я злегка посміхнулася.

- Ти завжди ним будеш, Деміане. - Він кинув на мене колючий погляд, а я лише знизала плечима. - Тебе виховували з думкою, що ти нижче інших. Мене виховували з думкою, що я завжди буду "недостатньо". І хоч зараз я живу тут, збираюся тут правити та дбати про людей, але у своїх думках все ще думаю імперською. Так само і ти. - Деміан уважно дивився на мене, ніби хотів просвердлити в мені дірку. 

Ми ще трохи посиділи в тиші. Після усього, що сталося, у нас не залишилося слів. Або ж їх було так багато, що ніхто з нас не знав, з чого почати. 

- Знаєш... Я коли бачив тебе в Академії... Подумав, вона хоробра на відміну від мене. І коли ти продовжувала щось робити, ти завжди виглядала впевненою, ніби точно знала, які будуть наслідки. Ти завжди знала, що і коли сказати, зробити... Але після останніх роздумів, я змінив свою думку. - Я поглянула на Деміана, чекаючи коли він продовжить. Він же, перебирав пальці, наважуючись сказати наступні слова. - Ти не хоробра. Ти боїшся. - Він кинув на мене свій червоний погляд, і одразу опустив погляд на свої руки. 

Вітер розвіював шовкові фіранки, поки я відчула, як всередині все ніби... зів'яло. Як восени в'яне трава, стає тьмяною, сухою, мертвою.

- Ти боїшся... усього. Бути комусь винною чи залежною від когось. Боїшся, що тебе можуть зрадити, неправильно зрозуміти. Боїшся опинитися у двозначній ситуації, не мати контролю над своїм життям... Тому ти мені не розповіла. Ти боялася, що я можу тебе зрадити, якщо Роксари взнають, що я в курсі, де ти та що з тобою, що вони запропонують мені щось і я тебе зраджу. І знаєш... Ти позбулася від всього дому Теоморі тільки через свій страх, що вони можуть забрати твій контроль над життям. - Чомусь на очі навернулися сльози, але поглянула на горизонт, сподіваючись, що не розплачусь прямо перед ним. - Я тебе не засуджую... Тобто... Я засуджував, коли приїхав і побачив тебе тут, подумав про тебе дуже погано, але... Коли всі емоції вщухли, я почав думати й прийшов до усіх цих висновків. Ти не хоробра. Ти боїшся. Усього і всіх, але це не твоя провина. Це провина Теоморі та Роксарів. Теоморі, як би дивно це не звучало, вони тебе зламали, а Роксари спробували накинути на вуздечку та не вийшло. Ти надто сильно хочеш свободи. Хоч і своєрідної. - В голові було порожньо, я слухняно сиділа і слухала, все більше розглядаючи ситуацію не як розмову, а як сповідь. І хоч говорив Деміан, враження, що душу виливаю я. 

- Що я намагаюся сказати, так це те, що... - Він підняв голову і глибоко вдихнув, прикривши очі. - Ти жорстока, радикальна, але не зла. Ти не бажаєш поганого нікому, хто не бажає зла тобі. Тому, я хочу ще раз попросити вибачення за усі образливі слова чи дії, які я зробив. І я прошу вибачення не через те, що я боюся твого гніву чи помсти, а тому, що я справді бачу, що ти мені була справжньою подругою. Жоден аристократ не стане ділитися такими цінними знаннями, ніхто не стане ризикувати своїм життям, аби посадити когось, хто не принесе йому матеріальної вигоди, на престол... Ти була мені справжнім другом. Єдиним другом. І я хотів би щоб ти ним залишилася.