Розділ 31.

Фелісія 

Я сиділа в невеличкій кімнаті, яка була суміжна з головною залою Храму. 

Навколо горіли невеличкі чани, з вулиці долинав приємний аромат квітів, які вже почали розпускатися. Через вікно я бачила, як багато людей йде до Храму. 

Не могла ні зрадіти, ні здивуватися. Всі мої емоції притупилися, я навіть не певна, що у мене вийде посміхнутися. 

Ейрін занепокоєно поглядав на мене, сидячи на моєму плечі. 

Він сказав, що потрібно провести обряд, що це допоможе. Я навіть не думала над іншими варіантами, просто погодилася і віддала усі необхідні накази. 

Хоча мало хто в палаці знав про мій стан, але атмосфера всередині мого дому змінилася. Всі були насторожі. Готові кинутися на небезпеку, яка має з'явитися з їхньої власної тіні. 

- Фелісія, послухай мене. - Я лише скосила очі на Духа, який кремів на невеликий низький столик з напоями переді мною. - Я почну дещо розповідати. Це пов'язано з обрядом. - Я лише злегка підняла брову, не в силах поворухнутися. - Як ти вже знаєш, душі людей створюються Духами. Але деякі душі перероджуються декілька разів. Як ти. - Я навіть відчула, як всередині щось обірвалося. Напевне, це було здивування. - На самому початку твою Душу створив я. І їм'я цій душі дали Лорак Валійська. - Я розтулила губи і видихнула:

- Хазяйка Вітрів? - Ейрін змінив колір, коли це почув. Його зелений позбавився золотим, теплим сонячним кольором. 

- Так. Лора була молодою душею, яка була вільна як вітер. Вона мандрувала світом на кораблі спочатку, як купчиня, але потім так склалося, що вона стала піраткою. Через те, що вона була пов'язана зі мною, як і ти зараз, я допомагав їй з вітром, аби корабель був швидший швидшого. Її тіло померло на кораблі, який вона любила ледь не більше за саме море. - Я чула з якою теплотою від говорив про неї. Схоже вона дійсно була йому дуже близька. - Лора повернулася до Світу Духів, а тому більше я не міг втручатися в її душу. Втрутилися інші. - На цьому моменті він посерйознішав. - Наступний Дух додав трохи від себе до Лори і так народилася вона в другому житті. Під ім'ям Аврора. 

***

Теоран

- Не подобається мені усе це. - Брат, який позіхав так, що за бажання можна було побачити його шлунок, покочився на мене майже не відкриваючи очей. 

- Мені теж не продається, але що поробиш. - Він потис плечима, а я в черговий раз оглянув залу, де всі посміхалися, раділи і белькотіли на своїй аілійській. 

- Я не про це. Мене не покидає почуття дежавю. А ще мені здається, що це чергова пастка. - Лео покосився на мене ще раз, тоді глянув на дідуся і сказав:

- Подивись на дідуся. Він стоїть собі спокійно, отже і нам перейматися не варто. - Я фиркнув не гірше за коня, теж мені показник. 

Деміан виглядав втомленим, як і ми, але у будь якому випадку тримався краще за Августа. Він взагалі мав такий вигляд, що, якщо з ним хтось заговорить, то живий звідси не вийде.

Навіть імператриця народилася на такий випадок. Білосніжна сукня, без рукавів, яка ближче до шиколоток почала просвічуватися. Але сама Імператриця виглядала максимально втомленою, навіть з макіяжем на обличчі. Цікаво, о котрій вона взагалі встала, аби так одягтися? 

- Увага! Її Величність Королева Аілії, Фелісія Діона Віола де Етер Аїліо. - Фелісія зайшла до Зали не з того боку, де ми очікували…

Але вона як завжди була прекрасна. 

Жовта спідниця та топ, які були прикрашені золотом, і виблискувало неймовірним сяйвом. Цього разу її топ був лише широкою смужкою, який закріпив те необхідне, що має бути прикритим у кожної жінки, а спідниця була по-дивному закручена чи так пошита, що виглядала як бутон тюльпану. Той шмат тканини, який і жінки і чоловіки носять при собі - гадки не маю навіщо - вона просто накинула на плечі, аби прикрити спину. Але як на мене, тут занадто багато відкритої шкіри. 

Але навіть якщо всі почали перешіптуватися про можливу вартість цієї сукні, я зацікавився дечим іншим. Короною.

Вона була прикрашена діамантами та золотими мушлями, які, до речі, висіли і у неї у вухах. Коли вона прокинулася, щоб усе це на себе надягти? І у королеви тут що не одна корона? Хіба так можна? 

- Вдячна всім хто прийшов до Храму аби розділити зі мною цей радісний день. Сподіваюсь, що ваші жертви принесуть втіху усім і Духи будуть милостиві до нас, наший предків і наших дітей. - Вона була дивною.

- З нею щось не те. - Лео випередив мене всього на мить перед тим як я хотів сказати те саме. 

- Ага, вона якась… - Я задумався аби підібрати підходяще слово, але так його і не знайшов.

- Не така… - Кивнувши, я продовжив слідкувати за Фелісією, яка, на диво, розвернулася до нас спиною і стала на коліна, склавши долоні разом. 

- Що вона робить? 

- Молиться… Хіба вона в таке вірить? - Ми перезирнулися, повністю збиті з пантелику. 

Знайшовши поглядом маму, побачив, що вона щось дуже емоційно пояснює дідусеві, поки інші аристократи і прихожі попадали на коліна і теж почали молитися.

Тишу відганяла музика, яка йшла з інших Залів, але мене все одно охоплювала недовіра і підозри. Щось тут не так.

І коли я вже хотів зробити крок до дідуся, я помітив, як коливається мана в повітрі. 

Не довіряючи власним почуттям, я завмер і поглянув на нитки мани і повітрі, які стало дуже чітко видно. 

Ні. 

Тільки не знову. 

Фелісію обійняли ці лінії, ніби ховаючи в лялечку, поки я штовхнув брата і кинувся до мами, сяйво заполонило приміщення, дизорієнтуючі та змушуючи завмерти на місці. 

***

Фелісія 

Вночі мені було нестерпно холодно. Я ніяк не могла зігрітися. Ні в гарячій ванні, ні під ковдрою, ніяк… Але зараз я почала відчувати неприродний жар, який хвилями розходився по моєму тілу. 

- Моя хоробра, відважна дитина знову в біді. - Я розплющила очі і підняла погляд на Духа. 

Криваво-червоний шар полум'я знаходився в міліметрах від мого обличчя. Вочевидь, тому мені було так спекотно. Щось всередині мене затремтіло від перечуття, від щастя… Як коли зустрічаєш старого друга.