Розділ 30.

Фелікс

- Що, в ім’я Духів, сталося? - Я звертався до варти, поки Фелісія сиділа на ліжку і тряслася як осінній листочок на вітру.

- Ваша Високосте, я доповів принцесі Фелісії, що з ув’язненим імперцем коїться щось дивне і вона вирішила піти до нього, але… - Її погляд був розсіяним. Вона закинула ноги на ліжко, обійняла коліна, ніби це могло зменшити той страх, що я бачив в її очах. 

- Але що? - Я врешті поглянув на вартового, який ще нижче схилив голову.

- Але той хлопець поводився дуже… Як божевільний. Він розтягував слова, і посміхався так, що у мене ледь душа до Духів не повернулася. А потім Її Високість закричала і побігла геть. А ми усі за нею. 

Важко видихнувши, я знов поглянув на Фелісію, яка ніби не помічала нашої присутності. 

- Королю повідомили? 

- Так, Ваша Високосте. 

- Встановіть більше вартових на усіх виходах з підземелля. Ніхто не має говорити чи вступати в будь який контакт з хлопцем. Щоб там не було: крики, тиша - не має жодної різниці. І виберіть найстійкіших. В ментальному плані. 

***

- Як довго вона в такому стані? - Ліві сів з іншого боку від племінниці, хоча та так і не змінила позу за увесь цей час.

- З тих пір, як прибігла до моєї кімнати. - Ліві поклав руку їй на лопатки, але і так вона ніяк не відреагувала. - Фелісія, все добре. Ти в безпеці. Я і Ліві прямо тут. Той хлопець нічого тобі не зробить. - На слові “хлопець” Фелісія смикнулася і перевела погляд на мене, від якого мені стало холодно.

Це був погляд тварини, яку загнали в кут, яка готова кидатися і перегризати горло будь кому, аби захистити себе. Це не погляд дитини чи підлітка - це погляд дорослої людини, яка пройшла крізь вогонь і воду. 

- …Там демон… - Ледь чутно сказала вона, поки ми з Ліві перезирнулися і погляднули знову на неї. Вона це побачила і зробивши глибокий вдих повільно сказала: 

- У Еліаса не від народження такий колір волосся. Я думала, що у Магів, які… мають відношення до Альянсу, є якась генетична…мутація або якась генетична хвороба, яка передається…у спадок…Але це не так. - НА її очі наверталися сльози, поки я присунувся ближче, щоб приобійняти її. 

- У нього… У нього на тілі… Є чорні смужки чи плями… І очі в нього стали фіолетовими… Я читала, що саме так описують одержимість демоном. Колір очей змінюється, а тіло повільно вмирає. Спочатку сивіє, потім тіло ніби гниє з середини… 

Фелісія вже захлиналася сльозами, а все що я міг зробити, це обійняти її і вислухати, щоб їй стало легше. Ліві теж сидів і уважно слухав, хоча Фелісія робила паузи, щоб увібрати повітря, і це робило її мову досить збитою. 

- Він сказав, що я його знаю. Що я його вже колись бачила… Хіба могла… Я не бачила ніколи демона, я не знаю нічого. Мені немає чого згадувати! Немає. 

- Ш-ш, все добре. Немає так, немає. Ми з усім розберемося, доню. 

- Врешті решт, його можна вбити. - Ліві потер шию, явно перебираючи варіанти, що він може зробити, але Фелісія аж на місці підстрибнула і ледь не вчепилася за одяг Ліві, ніби він міг кудись втікти. 

- НІ! Не можна. Якщо вбити тіло, в якому перебуває демон, то він вийде на волю. Зараз його можливості обмежені лише людським тіло, але якщо тіло помре, то він буде панувати в світі людей, як це було до того, як Духи створили душі. - Сказавши це, вона завмерла, очі її забігали. Вона спантеличено поглянула на мене, а потім на Ліві, ніби шукаючи в наших поглядах відповіді. 

- Що таке? - Не втримався і спитав Ліві, поки Фелісія опустила ноги на підлогу, здивовано розглядаючи свої долоні. 

- Я не знала цього… - Прошепотіла вона, поки скосив погляд на брата, який виглядав не менш здивованим за мене. - Я… Звідкіля я взагалі це знаю? 

***

Фелісія

Ніч видалася важкою. Я майже не спала. Уві сні мене переслідували розмиті образи, за які мені так і не вдалося зачепитися. Вони тілами, розчинялися, ніби посміюючись над моїми стараннями щось згадати. 

Я щось забула. Після того, як я поговорила з татом і дядьком, я відчула, що у моїй голові величезна діра, в якій чогось не вистачає. Проте скільки б я не намагалася згадати - не виходило. 

Тато сказав, що якщо демон так і не виліз з підземелля за увесь цей час, то і надалі не зможе. Але я не була так в цьому певна. Щось в середині мене казало: Не з цієї причини.

І це був не та раціональна частина мене, яку я використовую при створенні мене. Це було щось нове. Щось, що я не відчувала увесь цей час.

Сонце тільки почало вставати, а я вже сиділа на широких перилах балкону, дивлячись на вже своє Королівство. З сьогоднішнього дня я Королева. Вчора Ліві оголосив, що я претендую на престол. За увесь день і ніч - Тіні не з’явилися аби оскаржити таке рішення, а отже тепер, я офіційно Королева. А Ліві понижено до статуса принца. 

Роздивляючись будинки, які перетворювалися на лабіринт, чим далі я дивилася, я згадувала, як вчора була щасливою, коли мене вітали з Коронацією. Люди були щасливі. Я була щаслива. Тато був щасливий. Ліві був щасливий. Усі були щасливі. 

Чому варто мені на коротку мить знайти радість і щастя, як одразу стається щось погане? 

- О брати і сестри, що з тобою трапилося?! - Я ніколи не чула ні таких виразів, ні такої переляканої інтонації в голосі Ейріна. 

Він прилетів і фіранки біля входу в кімнату замайорилися, ніби намагаючись дотягнутися до мене, аби обійняти. 

- Що не так? 

- Твоя душа! Вона слабшає! Як ти почуваєшся? Голова не болить? Може щось інше? Що зазвичай болить у людей, коли вони вмирають? - Я здивовано підняла брови догори, переварюючи його слова, поки він крутився навколо мене.

 Я що, знову вмираю? - Якось навіть надто байдуже вийшло запитати, але я вже і не здивована. 

- І так, і ні. Що сталося поки мене не було? 

І розповіла. Про Еліаса, про демона, про його слова. Усе, що могла згадати. Ейрін мене слухав, як завжди не перебиваючи, ніби у нас була купа часу, і те, що під цією будівлею знаходиться демон, його не хвилювало.