Розділ 29.

Фелісія

Поки ми їхали територією палацу все було тихо і навіть трохи нудно. Через тишу і не потребу тримати обличчя перед іншими, я задумалася над тим, що сказав мені Деміан. І трохи раніше Еліас.

Я дійсно вчинила неправильно? З боку я справді виглядаю, як лиходійка, яка піклується тільки про себе? Але по-іншому просто не вижити! Якщо просто забуду все, що зі мною зробили, комусь від цього стане легше? Ніби Роксари зможуть так легко відмовитися від привілей, що надає моє положення. Ніби Зурель зміг би довго стримувати свою жадібність до мого бізнесу? Ніби Емілі змогла б довго тримати язика за зубами, і не розповіла про моє походження в пориві злості. Ніби Морена коли небудь змогла б не виливати на мене свою злість через… Тата. 

Я, справді, просто мала простити тата за усі знущання і продовжувати мовчати про вбивство, яке він скоїв? Мені треба було скласти руки після того, як Роксари намагалися мене вбити? І що ще жахливіше - те, що їм це майже вдалося. Хіба я винна в чомусь з усього цого? Я намагалася бути гарною донькою для Зуреля. Я намагалася бути корисною для Роксарів, і не сидіти в них на шиї, але в мені побачили загрозу і…

Хитнувши головою, стрисла тканину спідниці, поки ми їхали.

Ні. Якби я не втекла з роду Теоморі. От тоді нічого з цього не сталося б. Я б сиділа ув’язнена в тому маєтку, як коштовна прикраса, чекаючи поки мені дозволять зробити хоча б один вдих.

- Доню? - Я повернулася до тата, який сидів ліворуч від мене, схвильовано розглядаючи моє лице. - Все добре? Ти якась похмура. - Я слабко посміхнулася. Почуваючись втомленою і чомусь розбитою, спитала:

- Якщо я скажу, що втомилася, ти мені повіриш? – В його зелених очах промайнуло здивування, але від припідняв одну руку для обіймів.

- А це не так? - Спокійно і вже навіть звично спитав він, поки я поклала голову йому на плече.

Ми все ще їхали на території палацу. Ліві ідеально рівно сидів в кареті попереду нас, поки Ейрін промайнув десь поруч, підіймаючи легкий вітерець, а разом з ним і аромат квітів, які були на нашому транспорті. Деякі пелюстки відірвалися і пролетіли повз. 

- Я просто трохи засмучена. Ми з Деміаном… Скажемо так, я не так уявляла нашу зустріч після того, як вижила. - Тато водив великим пальцем по моєму плечу, заспокоюючи мене.

- Він тебе образив? - Його голос звучав напружено, але все ще з розуміючими нотками. 

- І ні, і так. Якщо подивитися на ситуацію з його боку, я розумію, чому йому не приємно. Але і я не могла вчинити інакше. 

- Якщо ти можеш подивитися на ситуацію з його боку, так само має вчиняти і він. Інакше, що це за друг тоді? - Я на це нічого не відповіла, бо не знала, що саме на таке можна сказати. Після короткої паузи, тато трохи відсторонився від мене і, зазирнувши в лице, сказав:

- Відпочиньте сьогодні від своїх емоцій, а завтра чи коли захочеш, підеш до нього і поговориш. А там вже буде видно. - Я посміхнулася, та майже по завершенню його слів, почула якийсь гамір.

Тато з готовністю випустив мене з обіймів і всівся зручніше, поки я намагалася розгледіти, що саме створює стільки шуму. Але замість відповіді побачила, як Ліві озирнувся на нас і з широчезною посмішкою підмогрнув. 

В повній розгубленості я поглянула на ворота і помітила, що за ними вздовж дороги стоять тисячі… Десятки тисяч людей. 

Брама відчиналася і ми виїхали за межі палацу. Жінки, чоловіки, діти - усі стояли в різнокольорових вбраннях, поки ми проїжджали повз них. Всі щось викрикували, дуже скоро я змогла розчути своє ім’я, а тако ж безліч побажань і просто чужі розмови. Карета їхала достатньо повільно, щоб діти встигали бігти за каретою. 

Один з хлопчиків навіть простягнув мені якусь польову квіточку. Не особливо довго думаючи, я забрала її, не забувши подякувати. Хлопчисько розчервонівся і сховався в натовпі. 

- Довгого правління! - Кричала якась жіночка, тримаючи на руках маленьку дитину.

- З поверненням, принцесо! - Юнак, який вже встиг десь замурзати щоку чимось чорним. Невже то, чорнила? 

- На моїй пам’яті, у нас ще не було такої маленької Королеви! - Сідий дідусь звертався до іншого чоловіка, потираючи довгу бороду.

- Яке яскраве волосся! Мама, я теж таке хочу! - Маленька дівчинка, яка смикала маму за спідницю. 

- Таке тільки у принцеси! 

- Щасливого правління! 

- З поверненням додому! 

З усіх сторін хтось щось кричав, бажав, обговорював. Я ніколи такого не бачила. Мене справді раді бачити. 

“Королівство, про яке ти зараз так піклуєшся, ще зовсім нещодавно вважало тебе мертвою.” - слова Еліаса дзвеніли у вухах, і тепер здавалися такими дурними, просто сміховинними. 

Мене чекали. Про мене знали. І мене раді бачити. 

Я щиро посміхалася від радості, але чомусь у горлі все одно застряг камінь,а очі горіли від сліз, які ось-ось мали скотитися по щоках. 

Я вдома. І мене тут люблять. 

***

Обіхавши усю столицю, ми повернулися до палацу, коли вже було майже темно. Для гостей свято уже закінчилося, всі розійшла до своїх кімнатах, а я вже ледь тягла ноги до своєї кімнати. 

Це був найкращий і водночас найважчий день у моєму житті. Я нічого такого не робила, але болить усе тіло. Невже, я аж так нервувала? 

- Ваша Високосте? - До мене наблизився вартовий, як і всі з опущеною головою.

Як мені вже пояснив тато, чоловікам не дозволено дивитися на жінок, тим паче на королеву. Стара традиція, якої ніхто не розуміє, але усі дотримуються. Це саме стоються інших, якщо вони залишаються наодинці, і їм можна підняти погляд тільки з дозволу.

- Щось сталося? - Чоловік тихо прочистив горло, а сам сказав: 

- Той хлопець, якого ви помістили під варту… - У мене по спині пробіг холод, а втома зникла, ніби її і не було. 

- Втік? - Швидко перебила, бо говорив вартовий надто повільно і невпевнено, і схоже він ще досить юний, новачок.