Розділ 27.

Фелісія

- Дякую, тато. 

Він завмер як статуя, дивлячись на мене скляними очима, які так і казали, що він ось ось розплачеться. 

- Як…? - Його голос сів, але він повторив, вже ледь стримуючи сльози. - Як ти мене…? 

- Тато. Я назвала тебе татом. Можна? - Чомусь вже і сама починала плакати, але мене взяли за щоки і поцілували в чоло. Не даючи мені втекти, він обійняв мене дуже міцно, ніби я могла кудись втекти. 

- Звичайно, можна. Називай мене так частіше. Якомога частіше. - Я коротко розсміялася, відчуваючи неабияке полегшення. У мене є тато.

- Я тепер не хочу тебе нікуди відпускати. Нумо не підемо на ту церемонію? - Мені міцно обіймали, поки я зосереджено кліпала, щоб сльози не потекли по щоках. 

- А гості? Вони вже всі там. Буде дуже не гарно, якщо ми запізнимося. - Тато трохи відхилився назад, щоб подивитися мені в обличчя.

- Королівська родина ніколи не запізнюється. Це всі інші прийшли надто рано. - Я всміхнулася, і мою голову знову притисли до грудей. Тепло.

Схоже, мені подобається обійматися. В обіймах тепло і затишно. Я чую його серцебиття, і це так заспоює… Тепер я розумію, чому діти, яких я колись бачила на вулицях, в ті рідкісні виїзди за покупками, так часто обіймали своїх батьків. 

Я ніколи не обіймала Морену чи Зуреля. До Емілі я взагалі намагалася не торкатися, щоб не заразити, бо в дитинстві я часто хворіла на застуду завдяки покаранням. 

Чомусь тепер, обіймаючи тата, усі вони стають такими маленькими. Зурель більше не здається великим і небезпечним, Морена більше не лякає своїм холодом, а Емілі більше не здається такою вже улюбленою дочкою.

Тепер все на своїх місцях. Ось як я можу описати це почуття. 

***

Вже спокійні, ми дійшли до дверей зали. Хоча в повітрі все ще висіла приємна атмосфера. Тато тримав мене за руку, поки ми йшли, що було дуже незвичним. Але чомусь приємним.

Вартові перезирнулися, коли помітили нас здалеку. 

- Після коронації за тобою ходитиме мінімум дві служки. Також треба буде оголосити конкурс на твою праву руку. Він займатиметься організацією всього, що тобі треба. Фактично, ти віддаєш йому наказ, а він все виконує, організовує. Так у тебе буде більше часу на себе, на мене і твої власні плани. - Я посміхнулася на те, з якою інтонацією він це говорив. 

- Добре. - Я кивнула, продовжуючи йти далі. 

- Також не забувай, що у тебе є я і Ліві. Якщо щось станеться, просто поклич нас. Хоча я опинюся там раніше ніж ти встигнеш мене покликати. - Ми зупинилися біля масивних дверей. 

На стіні все ще була зображена золота пташка, яка постійно мене супроводжує, а тепер вона сіла на гірку, дивлячись на мене. 

І тепер я відчула, що мені страшно. Не через Роксарів, Імператора та інших правителів… Мені було страшно, що я зараз прокинусь. І не буде ні тата, ні Ліві, ні Аїлії. Зовсім нічого. Ніби це черговий мій кошмар, який от от закінчиться в мені доведеться знову обіймати подушку. 

- Нервуєшся? - Я косо поглянула на тата, а він тільки сильніше стис мою руку. - Це нормально. На відміну від Імперії, в Аїлії абсолютна монархія. - Я трохи насупила брови і запитально поглянула на тата. - Пам'ятаю, за правління Королеви Зіамі, вона напилася на святі нового року і наказала чоловікам одягти жіночий одяг, а жінкам чоловічий. - Я перевела погляд на вартових, які стояли ніби нічого не чули. 

- І вони так зробили? - Тато фиркнув, і підморгнувши мені продовжив:

- Звичайно. Слово Королеви закон. Це слово Короля можна поставити під сумнів, а от Королеви ніколи. Тож розважайся, донечко. 

- Дякую, тату. - Він знову посміхнувся. 

Перевівши подих, я поглянула на вартового і кивнула йому. 

Двері повільно розчинилися. Музика ставала все гучнішою, поки нас оголошували. 

- Його Високість, принц Фелікс де Етер Аїліо та ерцгерцог Айнцворт. А також його дочка, Її Високість, принцеса Фелісія Діона Віола де Етер Аїліо. 

Ви зробили декілька кроків. Тато поклав собі мою долоню на лікоть і ніби просто так спитав:

- Віола? - Я мило посміхнулася і поглянула на Ліві. 

- Я не могла лишити його осторонь. - Тато все зрозумів, і ледь помітно кивнув. 

- Ну звісно. Ніби він зміг би дозволити так з нього познущатися… Хитрий лис. - Я фиркнула зі сміху. 

***

Себастіан Роксар

- Його Високість, принц Фелікс де Етер Аїліо та ерцгерцог Айнцворт. А також його дочка, Її Високість, принцеса Фелісія Діона Віола де Етер Аїліо. 

Щойно заграла музика, стало зрозуміло, що зараз почнуться танці. Але вони не почалися. Всі стояли і дивилися в бік вхідних дверей, ніби хтось ось-ось мав з'явитися. 

Але ось аристократи розступаються, і я помічаю пару. Чоловіка і жінку. Дівчину, судячи зі зросту. 

Я побачив знайоме червоне волосся, але мені здалося, що мені привиділося, тому я декілька разів кліпнув і поглянув ще раз. 

Червоне волосся, яке навіть до плечей ледь діставало. Злегка засмагла шкіра. Знайомі зелені очі. Сукня, яка так і кричала, наскільки вона дорога. 

Знайомий чоловік. Той самий, що приходив до мого маєтку взимку. 

Принц Фелікс де Етер Аїліо та ерцгерцог Айнцворт. 

Принцеса Фелісія Діона Віола де Етер Аїліо. 

Голос вартового, який відрекомендував їх, так і дзвенів у мене у вузах, поки я спостерігав за тим, як вони наближалися до Короля, який вже встав зі свого місця. 

Як таке могло статися? Вона вижила. Як? І він… Її батько? 

Я відчув, як від мого лиця відлилася кров, коли почувся шепіт:

- Почекайте… Це хіба не Фелісія Роксар? 

- Хіба вона не оголошена мертвою? 

- Принц Аїлії її батько? Виходить вона лише напівкровна сестра для Теорана і Леонарда? 

- Тобто вона позашлюбна? 

- Її не намагалися вбити? Можливо, це все інсценували, аби відправити до Аїлії? 

Шепіт лився з усіх сторін, голоси перепліталися, що робило неможливим, аби розгледіти, хто що говорить.

- То Фелісія таки жива. Як цікаво. - Голос Імператора прорізався в мою свідомість, ніби обливши холодною водою.