Розділ 25.

Фелісія 

Знервовано поглядаючи через фіранку карети, не могла повірити, що мене так легко відпустили.

Ліві задумливо постукав пальцем по щоці, а тоді потис плечима. 

- Я знаю тільки одну людину, яка відповість на твої запитання. 

- І де знайти цю людину? 

- У неї вдома, де ще? 

Ніколи не подумала, що для того, щоб нанести комусь візит, мені буде достатньо просто залізти в карету і поїхати. 

Ніяких листів, домовленостей…

З одного боку це навіть грубо. Прийшла як до себе додому. 

Карета зупинилася, Еміль зліз з коня і підійшов до мене, простуючи руку. 

З цієї карети не вилізти, якщо тобі хтось не допоможе. 

Обпершись на його долоню, я вже майже опустила ногу на землю, але побачила, як низькорослий чоловік біжить в мій бік з усіх ніг, притримуючи свій одяг. 

Перезирнувшись з лицарем, вийшла з карети і випрямила спину. В Аїлії дійсно дуже швидко тепліє. Я вже змогла вдягти білу сукню з відкритою спиною, що створювало певні незручності, чисто тому що я не звикла до такого одягу. 

Сукня досягала підлоги, хоч і була підперезана золотим ременем на талії, а сама сукня тримала на мені завдяки золотому намисту, яке висіло на шиї замість прикраси, і до якого була підкріплена сукня. 

- Ваше Високосте, принцесо Фелісіє… - Чоловік йшов значно повільніше, але розставив руки в сторони, ніби збирався мене обійняти, але замість цього витончено склав їх і схилився в поклоні, не піднімаючи на мене погляд. - Ваша присутність така честь для нас. 

Ганьба на мою голову, як ти взагалі могла таке сказати? Як мені викладачу в очі дивитися, якщо ти щось просте запам'ятати не можеш!? 

Цей набридливий голос Зуреля в голові, не перестав дзвеніти, але я все одно посміхнулася.

- Я приїхала до баронеси Іаніли. - Чоловік відійшов в бік, так і не поглянувши на мене. 

- Прошу за мною, Ваше Високосте. - Припіднімаючи поли сукні, коли ми дісталися сходинок, помітила жінку в коридорі маєтку. 

Висока, широкоплеча жінка в пишній сукні, прикрашеній камінням. Каштанове волосся розпущене, але пляме, густе. 

- Ваша Високосте! Для мого дому честь приймати вас. - Я так розумію, це вона. 

- Вітаю. Сподіваюсь, я не відволікла від справ? - Жінка, на відміну від чоловіка, час від часу кидала на мене погляд, але в очі не дивилася. 

- Що ви! Я тільки рада вас прийняти. Бажаєте піти в сад чи, можливо, бажаєте пройти в мій кабінет? - Я задумалася лише на мить. 

- В кабінеті буде зручніше, дякую.

Поки ми йшли, Еміль розглядав усе по дорозі. Не схоже, що для нього це "прогулянка". 

Коли ми сіли за стіл в кабінеті жінки, я попросила Еміля вийти. Він наостанок пройшовшись поглядом по кімнаті, і, вочевидь, не знайшовши нічого підозрілого вийшов. 

- Я приїхала до вас у справі. - Жінка зацікавлено поглянула на мене, але все ще уникала дивитися мені прямо в очі. 

- Якщо це в моїх силах, я зроблю усе можливе, Ваша Високосте. 

- Насправді, у мене є питання, на яке, як мені сказали, відповісти зможете лише ви. - Жінка стала більш серйозною, і стримано сказала:

- Я вас слухаю.

- У мене великий резерв мани. Один маг навіть сказав мені, що я маю відчувати нестерпний біль, але… нічого такого немає. Я користуюся магією як і всі. - Жінка оглянула моє тіло, але погляд у неї був затуманений, розсіяний, ніби вона не дивилася ні на що конкретне. 

- Можу я попросити, показати мені свою руку, Ваша Високосте? - Я простягнула їй ліву руку, долонею донизу. Вона взяла мене і за зап'ястя і відчула знайоме поколювання. Через хвилину чи трохи більше, вона відкинулася на спинку дивану і сказала:

- Неймовірно…

***

Деміан 

Їхати в кареті було надзвичайно нудно, а ще до демонів незручно. Той факт, що Роксари їдуть позаду мене, неабияк розчісував нерви. 

Фелісія давно не писала листів, і я гадки не маю, як вона буде мститися Роксарам. Хоча той факт, що я не приймаю в цьому участі має мене мене радувати. Чи ні? 

Кого я обманюю, якщо Фелісія щось залумала, Роксари дізнаються про це останньої миті. 

Тільки де вона? Чому вона нічого не каже? Не довіряє мені? Думає, що можу її видати? 

Потерши обличчя, поглянув у вікно, де сонце було в зеніті. До ночі ще довго. А отже і відпочинок теж. 

***

Себастіан Роксар

- Це все так не вчасно… - Я продовжував бурмотіти собі під ніс, хоча вже разів десять сказав собі так не робити. 

- Все буде добре. Ти ж довіряєш Рону, він тебе не підведе. - Я приснув зі сміху, відчуваючи, що щось гряде. 

- Щось станеться. Побачиш, щось станеться. Якщо не Імператриця, то Август щось вчинить. Не вистачало ще зганьбитися перед іншими правителями. 

- Навіть якщо і так, це буде тільки на руку. Врешті решт, тоді іншим країнам буде куди легше визнати нову династію. Династію Роксарів. - Анабель мрійливо дивився у вікно, ніби не відчуваючи спеки, яка йшла від вікна і сонячного світла. 

Єдине чого я не розумію, так це того, чому Король запросив того напівкровного виродка. Хоче обговорити престолонаслідування? Чи, можливо, попросить забрати Деміана собі? Врешті у Аїлії немає нащадка. Король же бездітний. 

На цей раз точно щось станеться…

***

Фелісія 

- Не розумію… - Перепила її, забравши свою руку.

- Ваша мана… Вона надто густа. - Я кивнула, показуючи, що вже чула про це. - Ні, ні… Вона… аномально густа. У людей, нікого з коли не удт існувавших, не було стільки мани…. - Вона завмерла, а тоді поглянула на мене і спитала з тривогою. - Вам справді не боляче? - Я похитала головою показуючи, що зовсім нічого не відчуваю. 

Вона промовчала, подумала трохи, і я теж замислилася. 

Еліас щось знає. Або робить вигляд, що знає. Для чого? Для шантажу? Тоді підтримка Деміана виглядає не надто важливою причиною для чогось подібного…

- З вашого дозволу, я проведу дослідження на цю тему. Ніхто не буде допущений до цього, і звісно ж уся інформація надаватиметься виключно вам. - Я злегка всміхнулася.