Розділ 23.

Фелісія

- Що ти намагаєшся зробити? Як жалюгідно! - Я пам'ятаю цей голос. Морена. - Вважаєш, що він тебе любить? Він забрав тебе тільки тому, що ти єдиний нащадок престолу! 

- Невже ти не можеш зрозуміти чогось настільки простого?! - Голос Зуреля наздогнав мене з іншого боку. - Я стільки в тебе вклав, а ти все одно дурна! Безталанна! - Стоячи посеред темряви, я озиралася на всі боки, бо не могла знайти джерело цих голосів, які лунали ніби звідусіль. 

- Поводишся так, ніби хтось взагалі може тебе полюбити! - Іронічний сміх Емілі змусив мене закрити вуха. - За що тебе можна любити? Скільки на тобі шрамів - жоден чоловік не гляне! - Чи то голоси, ніби фізично ставали більшими, чи то я меншою, але їхній сміх та образливі слова так вдарили по серцю, що я підскочила на ліжку.

Ще не до кінця розуміючи, що я в кімнаті і цих голосів тут немає. Підтягнувши до себе ноги, обійняла себе за коліна. 

Холодно. 

Коли я вже спатиму спокійно? 

Я поквиталася з Зурелем, з Мореною і Емілі. Зурель вважає, що його життя зруйноване власною донькою. Морена решту життя проживе як жебрачка. А Емілі можливо і вийде колись з божевільні, якщо її зможуть вилікувати. 

Приготування для помсти майже завершилися і шоу скоро почнеться… 

То коли ж ті кошмари вже залишать мене в спокої?

Поглянувши на всіяне зірками небо, не змогла залишитися в ліжку. Прихопивши з собою подушку пішла до балкону. 

Хоч і була ніч, проте на вулиці гуляв легкий вітерець, який приємно лоскотав шкіру. 

- Ти знову не спиш. - Розкривши очі, і все ще обіймаючи подушку, поглянула на Ейріна. 

- Ні. - Тепер зрозуміло звідки вітер. 

Дійшовши до краю балкону, вилізла на широчезні перила, на яких можна було б влаштувати поєдинок на мечах, все ще обіймаючи подушку. 

- Вітру на території імперії все ще немає? - Ейрін сів поруч зі мною, дивлячись на місто. 

- Ні. Ти просила не повертати вітер. - Я кивнула, підтверджуючи свої слова. 

- Не повертай. - Поклавши голову на подушку подивилася на місто, яке місцями сяяло вогнями. - Це так дивно. - Не почувши відповіді від Ейріна продовжила:

- Так дивно бути нащадком престолу. Щей єдиною. На мені стільки відповідальності за життя людей. - Моє коротке волосся розвіював теплий вітер. 

- Тобі це було призначено з самого початку. - Я кинула погляд на Духа. Іноді я забуваю, що саме він створив мою душу, і в якійсь мірі саме він визначив мою долю. 

- Я хотів, щоб ти була схожа на мене. Терпляча, мрійлива… Але ти лише частково така. - Ейрін раптово взмахнув крилами і завис у мене над обличчям. - Скоро все зміниться, Фелісія. У тебе буде інше життя. Не таке, яким воно було в імперії, але для цього тобі потрібно нарешті усвідомити дещо. Ти вдома. - Від його останньої фрази у мене виступили сльози. - Це те місце, якого в тебе ніколи не було, але зараз є. Ти там, де тебе чекають. Там, де ти в безпеці. Там, де тебе люблять. Там, де тобі ніхто не скаже забиратися з твого ж дому. Там, де ти можеш бути собою, і де тебе за це не осудять. Ти вдома, Фелісія. 

Все, що я могла зробити, це сховати лице в подушці, бо я розплакалася як дитина. Я плакала і не могла зупинитися. І що дивніше я не могла зрозуміти чому саме плачу. Тому що нарешті відчуваю полегшення, чи тому що мені було боляче визнати той факт, що я вдома.

***

- Фелісія? - Фелікс стояв біля розчинених дверей своєї кімнати, поки я тримаючи в руках подушку, іншу суху, намагалася підібрати слова. 

- Я не розбудила? - Він похитав головою.

- Ні. Щось сталося? Ти плакала? - Я ніби дивилася в дзеркало і все було не так погано, але… 

- Угу. - Почувши мою тиху згоду, він підняв догори брови, а тоді запропонував зайти. 

Його кімната була в більш темних тонах. Ніби вулканічний пісок змішали з золотом. Виглядало дуже гарно, особливо в темряві. В усьому іншому, кімната була така сама як і моя. 

- Я… - Я спробувала почати розмову раніше ніж він, але вийшло геть не те, що я планувала перед тим як прийти. - Я можу поспати з тобою сьогодні? - На обличчі Фелікса відобразилася ціла гамма емоцій, але домінуючою була таки радість. 

- Звісно. - Я кивнула і поглянула на ліжко. - Залазь. - І я полізла. 

Ми лягли, але все одно відчувалося це трохи дивно. Ніколи ні з ким не лежала в одному ліжку. 

- Донечко, чому ти плакала? - Я повернула голову на бік і поглянула на чоловіка. Ти вдома. 

- Я… Мені є що тобі розповісти. - Фелікс вигнув одну брову, а тоді хмикнув і спитав:

- Це розмова за чаєм чи за гарячим шоколадом? - Я декілька разів кліпнула, поки він сів на ліжку, все ще чекаючи моєї відповіді. 

- Що таке гарячий шоколад? 

***

Виявилося, що це в прямому сенсі гарячий шоколад. Дуже солодко. Мені сподобалося. Ще Фелікс приніс молоко і печиво. 

- То що ти хотіла розповісти? - Я кинула погляд в бік, на Ейріна, який прилетів щойно почув, що я нарешті збираюся усе розповісти. Підморгнувши мені, він запустив в кімнату приємний вітерець. Стало легше дихати. 

- Я хотіла розповісти… Про усе. - Вираз обличчя чоловіка зовсім не змінився, поки він жував печиво, яке перед тим вмокнув в шоколад. 

- Ти, напевне, знаєш, що на свято Єднання до мене спустився Дух вітру. - Фелікс кивнув. - Він з тих пір мене не покидав. Я дала йому ім'я Ейрін. Він виглядає, як невеличка пташка, зеленувато-золотого кольору… Тільки завдяки йому я не померла під час полювань взимку. І саме завдяки йому я… 

Розмова була довгою, збитою, плутаною, але Фелікс уважно мене слухав і не перебивав. Я розповіла усе. Який у мене Ейрін, і як він мені допоміг. Як знищила Теоморі і чому, як зав'язала дружбу з Деміаном, як розвивала свій бізнес, як познайомилася з Еліасом. Розповіла про Магічний Альянс, про Імператрицю і Августа. Про мою роль в цьому, і те, що може статися на моїй коронації. Розповіла про кошмари, про те, як мені страшно, про те, що мені тут подобається. Геть усе.