Розділ 21.

Фелісія 

За останні декілька годин у мене просто не було можливості думати про щось інше, окрім підготовки. Навіть Ліві приймав участь, відмінивши якесь зібрання з радою. 

- З одягом ми розібралися, але як щодо самої зали? - Ліві поклав мені руку на спину, ведучи до чергових дверей. Якби хто знав, як я рада, що тут не носять підборів, бо я б уже не відчувала ніг. 

- Вона має бути просторою, щоб усім гостям було місце. - Від цих слів, я спіткнулася, але не впала. 

- Втомилася? - Я поглянула мовчки на Ліві, відчуваючи, як в голові складається пазл. Знаю. Тепер у мене є план. Ну, принаймні його частина. 

- Ні…. А, з приводу запрошень. Вони вже розіслані? - Ліві піддав губи, і сказав:

- Ще ні. Сьогодні в обід мають привести спеціальні конверти, знадобилося трохи часу, аби дизайнери зробили саме той дизайн, який тобі сподобався. 

- Тоді! - Я аж підстрибнула на місці і схопила Ліві за руку. - Я можу подивитися список гостей? Будуть тутешні аристократи, гості з міста і… - Він кивнув, і продовжив:

- І іноземні посли. Можливо, деякі правителі захочуть з'явитися особисто. 

- Чудово. Це чудово. - Сказала я і поглянула на двері неподалік. - Ти говорив за цю залу? Пішли, подивимося. - Я побігла до дверей, поки Ліві з дивною посмішкою стояв на місці. - Ну чого ти стоїш?! Пішли! - Він посміхнувся ще ширше, і я підбігла до нього, схопила за руку в потягла в бік дверей силою. - Хо-ді-мо-вже!!!

***

- Ця зала найбільша? - Я оглядала кімнату колосальних розмірів, яка чимось нагадувала Храм. 

Ідеально рівна підлога, кольором схожа на золото. З стелі, яка могла б порівнятися з небом, висіло декілька чанів з вогнем, які освітлювали простір. Навпроти входу біля стіни були широкі сходи, які вели до трьох тронів. Я все ще не звикла, що він виглядає не як стілець, а як диванчик, тільки прикрашений спеціальною різьбою і коштовним камінням на спинці. Інші двоє, були не такі комфортні і не прикрашені камінням. 

Ліворуч і праворуч був вихід на платформу, де можна було б насолодитися сонцем. Тут колон не було, але стінами, навіть з внутрішнього боку плелися троянди і закривали собою стіни майже повністю. Складалося враження, що ми в казковому саду, а не в залі. 

- Троянди дуже гарні. - Сказала я, коли побачила майже розквітлі бутони. 

- На коронації вони розквітнуть і станеться дещо дуже гарне. - Я поглянула в бік входу. Фелікс приєднався до нас, після того, як погодив усе з кравчинями. 

- Що станеться? - Спитала і помітила як двоє братів змовницьки перезираються між собою. 

- Не скажемо, побачиш на самому святі. - Я кинула на них погляд, а-ля, так не чесно, але вони зробили вигляд, що не розуміють про що я. 

- Ну в добре. - Зробивши ображений вигляд, розвернулася до них спиною і пішла до виходу. 

- Фелісія! - Зупинившись, поглянула на Фелікса, якому вочевидь подобалася моя реакція. - Ми вже сформували твій лицарський орден. Хочеш подивитися? - Звісно, хочу. Знайшов, що питати.

Ми вийшли з зали і Фелікс повів мене коридорами, в яких я ще не дуже орієнтувалася. 

- Як тут взагалі орієнтувати? Всі коридори однакові. - Фелікс посміхнувся і сказав:

- Коли будували цей палац, його робили так, аби вороги блукали колами і не знаходили виходу, якщо заходили. Для тих хто тут світ на стінах є дещо зрозуміле. Свої тут ніколи не заблукають, так би мовити, ноги самі приведуть куди треба. Але є ще дещо... - Він зупинився і показав рукою на стіну. - Подивись. - Я поглянула на голу стіну, яка відрізнялася від звичайної лише дивакуватим малюнком. 

Поки вглядалася в малюнки, помітила, що це не просто малюнок, скоріше як магічний бар'єр. Синя фарба лежала на декілька сантиметрів від стіни і була схожа на завісу, а сам малюнок ожив і почав переплітатися у більш зрозумілі фігури. 

Золота пташка. Це те, що я побачила першим з усіх цих блукаючих ліній на синьому фоні, а тоді побачила, як вона змахує крилами і летить за горизонт. Вид змінюється горами, водоймами, а тоді пташка залітає в ліс і сідає собі на гілку. Було помітно золоте листя , під яким сиділа пташка, а тоді вона поглянула на мене, велично змахнула крилами і завмерла. Мить - і малюнок зник. 

- Ого, ти це бачив? - Я погялнула на Фелікса, який дивися на мене з сяйвом в очах. 

- Ні. Кожен бачить те, що має побачити. Моя мама казала, що ці візерунки, це залишки мани наших предків, які показують нам те, як вони бачать нас самих. - То… В їх очах я пташка? 

- Що побачив ти? - Я звернулася до чоловіка, поки він поклав долоню на стіну і обперся об неї. 

- Я побачив вовка. - Він? Вовк? 

- Але ти не схожий на вовка! - Він коротко засміявся, а тоді сказав:

- В Аїлії вважається, що вовки - одинаки. Вочевидь предки знали з самого початку, що у мене не буде дружини. Але в мене є дочка. З цим вони прорахувалися. - Я хмикнула, не зовсім розуміючи, як на таке реагувати. - Якою вони побачили тебе? 

- Золотою пташкою. - Фелікс підняв догори брови, і нічого не сказав. - Що? 

- Золота пташка… Це символ процвітання в Аїлії. - Я поглянула на стіну на якій вже нічого не було, окрім золотих ліній. 

- Це означає, що я принесу процвітання? - Чоловік кивнув. - Але ж вони не можуть знати напевне. Ти ж теж був в їх очах вовком, а тепер у тебе є я. Може вони знову помилилися? - Фелікс подумав трохи, а тоді поклав мені руку на плече. 

- Помиляються, чи не помиляються, це залежить від тебе. Ти ж сама вирішуєш, як правити. 

- Але я ще не правлю! - Щось я геть заплуталася! 

- Так, але, коли тобі виповниться вісімнадцять, ти будеш в праві забрати престол у Ліві. І тоді вже будеш не кронпринцесою, а Королевою. 

- Розмови про моє правління, якщо чесно, трохи мене лякають. - Пробурмотіла собі під ніс, і продовжила йти далі коридором. 

- Це не означає, що ти все робитимеш сама. У тебе є я, і Ліві. Ми завжди будемо раді допомогти порадою чи ділом. 

- Дякую. - Сказала, краєм ока помічаючи, що на стіні за мною слідує золота пташка, яка залишала після себе золотий слід.