Розділ 20.

Фелісія 

Через цей кошмар, я так і не змогла заснути, а тому запалила вогонь і почала читати історію Аілії. 

В кімнаті було дуже яскраво, але через нічний вітер трохи холодно, тому я сиділа на ліжку, закутавшись з головою в ковдру. 

Спати не хотілося від слова зовсім, тому я продовжувала читати. І маю визнати, історія королівства значно багатша ніж в імперії. 

Королівство існувало вже майже півтора тисячоліття. Закони і традиції пронесли через увесь цей час майже не змінними.

Що було цікаво, так це те, що в цій культурі вважається, що рід вести треба за жінкою, а не за чоловіком. І аргументували це тим, що жінка напевне знає, що це її дитина, бо вона з неї вийшла, а чоловік знати цього не може, тільки сподіватися. Тут не сприймають жінок слабкими чи надто м'якими. Навпаки, вважається, що жінка, яка може витримати такий біль, як народження дитини, набагато сильніша за чоловіка. 

Саме з причини, що жінки створюють нові життя, розуміють, що такі речі, як війна марні і невиправдані. Чоловіки ж, задача яких захищати жінок, щоб вони мудро і справедливо керували та несли мир, мають також стати гарним прикладом того, як треба жити для своїх дітей. 

Ще одна цікава річ, що чоловіки приймають ледь не більшу частку виховання дітей. Вважається, що чоловік має показувати свою любов до дитини, проводити з нею час і показувати світ і різних розрізах. Мати ж має навчати, давати настанови і розвивати дитину як особистість. 

Це було цікавим і дуже логічним з одного боку. Так чітко і навіть правильно поділені ролі в житті дитини…

- Фелісія? - Я різко підняла голову, помітивши, що Фелікс зайшов в кімнату і вже майже впритул стояв до мого ліжка. - Ти чому не спиш? Вже дуже пізно. - Стурбовано спитав він, поки я думала, закривати книгу чи ні.

- Ну… Я читала. - Він сів поруч зі мною, але через ковдру я не могла побачити його, коли він сидів збоку. 

- Це краще робити вдень при сонячному світлі, щоб не боліли очі. - Я кивнула. Не скажу я йому, що мені кошмар приснився. 

- Фелісія… Я хочу дещо сказати. Не думай, що я на тебе злюсь чи щось ще таке, просто хочу щоб ти це знала. - Він звучав дуже схвильованим, поки перебирала пальцями краї сторінок. 

- Я розумію, що тобі важко прийняти мене як батька, і, можливо, я цього і не заслуговую. Але якщо в тебе є щось на душі, добре, погане, сумне чи зле, ти можеш мені розповісти. Я завжди буду на твоєму боці, щоб там не було. Захочеш пораду, я тобі її дам, захочеш допомоги - буде, захочеш що-небудь я тобі це дам. Хоч зірку з неба проси. - Я хмикнула, згадавши Сльозу Зірки, яка мене ледь не вбила, хоча там половина моєї вини. 

- Можливо, мої слова звучать сміховинно, але це так і є.

- Я не сміюся. Просто… Згадала… Згадала про Сльозу Зірки, от і все. - Тихо сказала я, вже обіймаючи книгу і міцно притискаючи її до себе. 

- Сльоза Зірки? Що це? - Вдихнувши, сказала:

- Ти знаєш легенду про Сльози Зірок, які впали в море, коли Вогонь намагався випарувати море? 

- Так. - Впевнено сказав він, поки я потисла плечима. 

- Ті сльози перетворилися на каміння, які пізніше деякі люди використовували як гроші, але потім вони зникли… Власне, я… Скажемо так, знайшла цей камінь. - Якийсь момент панувала тиша, а тоді Фелікс спитав:

- Цей камінь у тебе? - Я трохи нахилила на бік голову. 

- Так, але я його переробила в сережки і кулон тож… Так він в мене. 

- Фелісія, цей камінь поганий, він… 

- Він виконує бажання, але за них доводиться платити. Я вже знаю. - Швидко додала я, проводячи пальцями по обкладинці книжки. 

- Тоді чому ти його не викинула? - Я задумалася, і знову потиснула плечима. 

- Мені здалося, що краще, якщо я він буде у мене, можливо я зможу якось його використати… Пізніше. 

- Для чого? Використати для чого? Ціна, яку проситиме камінь, надто висока. - Я вже в курсі, минулого разу ледь не померла… 

- Не знаю. Чесно, не знаю. 

Це як тримати в рукаві отруту. Ніколи не знаєш, чи доведеться її комусь влити, чи потрібно буде випити самому. На останнє я не сподіваюся. 

- Я розумію, але цьому каменю як і решті місце в морі. - Лагідно сказав Фелікс, і я угукнула на це. - У тебе проблеми зі сном? Чи не зручне ліжко? Можливо, холодно? - Я зазитала головою, сподіваючись, що він не стане питати, що саме не так. 

- Тоді в чому справа? Фелісія, я не зможу допомогти, якщо не знатиму, що саме не так. - Уривки сну промайнули перед очима. 

- Мені кошмар приснився. От і все. - Знову потиснувши плечима, я опустила погляд на свої руки. 

- Коли мені в дитинстві снилися кошмари, я приходив до мами з татом і лягав між ними в ліжку. Вони питали, що сталося і я розповідав їм свій кошмар. Тоді вони перебивали мене і доповнювали розповідь. Виходило щось на кшталт, з-за дверей виповзав величезний чорний монстр, одягнений в рожеву сукню і підбори, і поки він наближався до ліжка його ноги роз'їжджалися в різні боки, бо навіть стояти не міг на тих підборах. - Я хмикнула, уявляючи цю картину, а ще від того, як Фелікс існував голоси своїх батьків. - І після того як я насміявся від душі, я спокійно засипав, знаючи, що монстр на підборах і точно до мого ліжка доповзти не зможе. 

Коротко розсміявшись, я трохи похиталася на ліжку, бо це дійсно була кумедна картинка в голові. 

- Приходь до мене в кімнату, якщо тобі знову присниться жахіття. І просто якщо захочеш, теж прихожь. - Я не знала, що на це відповісти, тому просто сказала:

- Дякую. 

- Не треба дякувати. Я був би дуже радий, хоч іноді спати разом з тобою. Хоча ти, напевне, вважаєш себе надто дорослою для таких речей… Ми так багато всього пропустили. - Я трохи насупила брови. 

- Пропустили? 

- Так… Пікніки, прогулянки, святкування днів народжень… Я не бачив, як ти вчилася ходити, не чув твоє перше слово… Не малював разом з тобою малюнки і не читав тобі на ніч. Я пропустив майже усе. - Це хіба такі важливі речі? Це те, через що проходить кожна дитина і напевне в цьому немає чогось шедеврального чи особливого.