Розділ 17.

Леонард

- Це ще що за… ? - Пробурмотів собі під носа поки читав газету. 

- Що там? - Тео встав зі свого місця і сів поруч, пробігаючи очима по рядкам. - Нова колекція? Цей виродок своє місце забув чи що? 

- Розслабся… Ніби він в цьому щось тямить! Фелісія завжди обирала для нього одяг, і кольори, і прикраси, і фасон…- Забравши у брата газету, я поклав її на чайний столик. 

- Це все надто дивно. Він надто спокійний для того, в кого подруга померла. 

- Згадай яким він був, коли його тільки привели до палацу, а тоді тільки тільки померла його мати. Точно такий самий був. Тож не забивай голову чим, не треба. Навіть, якщо колекція і вийде, ніхто не захоче її купляти. Ательє Фелісії було популярним через те, що вона створювала щось нове і незвичне з додаванням коштовного каміння, яке можна було купити тільки так. І не забувай чиє прізвище вони носила.

- Ти правий, але все одно … Тут щось не так. 

- І що тоді? - Я закотив очі, і виразно поглянув на брата, який наполегливо думав. 

- Не знаю. Але щось точно не так. 

- В тобі говорить параноя! Те, що Фелісія змогла розгадати наші плани ще нічого не значить! Дідусь все підтвердив і погодився. Все пройде так, як треба. - Тео похитав головою, все ще роздумуючи над чимось. 

- У нас є запасний план? Що як нас хтось спіймає? - Ледь не завивши від втоми, сказав:

- Все буде нормально. Припини панікувати. 

***

Тиждень потому

Фелісія

Сонце світило майже цілий день, рідко коли з'являлися хмарки. 

Служки допомогли мені вдягнутися: ніжно кремового кольору сукня з довгими рукавами, які були закріплені чи "зшиті" маленькими брошками із аквамарину на місці шву. Точно ж такі брошки йшли по боках від середини ляшки і до коліна, а далі поли сукні розліталися при ходьбі. Горизонтальний виріз як і поли сукні були прикрашені бусинками, які вливалися в незрозумілий мені візерунок. 

Волосся, завдяки природній хвилястості, лежало гарно і без додаткових зусиль, єдине, що додали, це дивну прикрасу на голову. 

Спочатку я подумала, що це кольє, але коли мені виклали його на голову, я здивувалася, але нічого не сказала. Капля аквамарину висіла у мене на лобі, зовсім поруч з лінією росту волосся, а три намистини лежали на волоссі і ховалися десь на потилиці. Та що була посередині, перекривала проділ. 

Потім мене провели коридорами до виходу, де мене вже чекали Фелікс і Лівіус.

Вони теж були одягнені незвично. Костюми з товстої сорочки, яка застібувалася на вороті та рукавах, на плечах та животі були вишиті візерунки з бусинками. Ліві був одягнутий в червоний колір, а Фелікс так само як і я, в ніжно кремовий колір. 

- Моя гарненька донечка. Все добре? - Я всміхнулася, спираючись на свого ціпка, який мені приніс Лівіус, сказавши: "цей принаймні виглядає вартим тебе".

- Так. - Він обійняв мене, як робив це завжди, коли ми зустрічалися. Зранку, вдень чи ввечері. Ці двоє обіймають мене за кожної нагоди. 

- Тоді сядемо в карету і поїдемо. Будь готова, що буде галасно. Як не як єдиний нащадок королівства повернувся. - Так… 

Те, що в спадок мені перейде ціла держава трохи вибило мене з колії на початку, але згодом, я зрозуміла, що з такою сім'єю мені по зубах геть усе. 

****

Загуділи сурми, аристократи, які тільки тей робили, що висловлювали свою радість щодо мого повернення, трохи втомили мене, тому я була рада лягти на дивний диванчик. У нього не було спинки лише бильця, які були так далеко один від одного, що між ними помістилося б двоє дорослих людей. 

- Почнемо турнір! - Аристократи загуділи, а арена все ще була порожньою. 

Ми сиділи під навісом, в тіні. Фелікс сидів на такому самому дивані, що і я, ліворуч від брата, а я праворуч. А Лівіус сидів на точно такому ж тільки зі різбленою спинкою. Перед Королем стояв низький стіл, заставлений солодощами, фруктами і навіть легкими закусками. І на додачу три келихи, які слуги, що стояли позаду могли в будь який момент заповнити холодними напоями. 

На арену вийшло двоє кандидатів. Їх мечі були справжніми, від чого я трохи засумнівалася, чи не надто це небезпечно, як для нормального дружнього поєдинку. Коли ведучий озвучив правила:

- На ваші мечі накладені заклинання, тому ви не зможете нашкодити один одному. Але щойно ви торкнетеся лезом супротивника, то перемога буде за вами. Забороняється використовувати магію чи еліксири чи артефакти. Тільки ваші фізичні здібності. Якщо ні в кого немає питань, то можете почати після початку сигналу. 

Наше ложе було прямо навпроти арени, але вище на декілька поверхів, щоб можна було все розгледіти. 

Почувся дзвін, і ці двоє накинулися один на одного. Вони гарно відбивали удари один одного, але що мене здивувало, так це те, що тут зовсім інший стиль ведення бою. 

Якщо в імперії рухи зводилися до мінімуму, то тут лицарі використовували усе своє тіло, аби ввести супротивника в оману. 

- Здається, декому подобається? - Я озирнулася на дядька, розуміючи, що трохи відкрила рота від здивування. 

- Я ніколи не бачила такої техніки. - Чомусь це прозвучало як виправдання. 

- Наші культури сильно відрізняються. В імперії все базується на слові старшого і це має бути чоловік. - Лівіус кинув в рота винограднину, повільно розжовуючи її. 

- А в Аїлії слово за жінкою. В сім'ї головна жінка. Звісно ж і чоловік, і жінка мають прислухатися один до одного, але останнє слово все одно за жінкою. - Продовжив його слова Фелікс, поки я повернула погляд на арену. 

- Якщо так подумати, то й справді. Коли до мене підходили вітатися аристократи, то з пари попереду стояла жінка, а за її спиною чоловік. В імперії було навпаки…

Я не змогла стримати посмішку від думки, що мені це подобається. 

Взявши келих в руки, почула, як до мене підходить слуга і наливає в келих якоїсь родевуватої рідини. 

Зробивши всього один ковток, я прикрила рота рукою. Смачно, але що це. 

- Смачно? - Фелікс задоволено посміхнувся, поки я ковтала сік.