Розділ 14.

Фелісія

- Зрозуміло. - Поставивши книгу назад на полицю, просунулася ближче до вікна. 

- Що шукаєш? Я допоможу. - Я потисла плечима. 

- Я просто намагаюся зрозуміти, чому така література популярна. Це ж просто плід чиєїсь фантазії. - Я дістала ще одну книгу. І прочитала опис. - Вівіан і не підозрювала, що стане жертвою дивного ритуалу, який призведе до того, що її душа опиниться в чужому тілі. Тепер їй потрібно розбиратися з чужими проблемами: небажане весілля, таємниці змовини, та двине пророцтво, яке має привести її до найціннішого скарбу. Та чи все буде складатися на її користь? 

- О, я про цю ще не чув, здається це новенька. - Я закотила очі, коли чоловік забрав її в мене і з зацікавленням розглядає сторінки та обкладинку. 

- Зрозуміло ж, що не все буде йти як вона хоче. Навіть якщо вона буде прораховувати усі кроки, то прорахувати усе не вийде. - Лівіус злегка посміхнувся і сказав:

- Та хіба не цікаво почитати про її історію? 

- Але ж це вигадка. Я витрачу на прочитання цієї історії декілька днів, а що я отримаю натомість? Знання, навички або бодай щось корисне? 

- Ти знаєш для чого пишуть такі історії? Бо це можливість прожити тисячі життів, на яких у тебе не буде часу в цьому! Стати піратом і підняти повстання, чи подружитися з духом або стати імператрицею, осідлати дракона чи ще щось подібне. Такого в реальному житті тобі не знайти, а от в книжках! Вони ж саме для цього і були створені. - Ну щодо дружби з Духом я б не була такою категоричною. 

- І тобі таке подобається? - Він декілька разів кліпнув, а тоді трохи схилив голову набік. 

- Ну… Коли я був твого віку і батьки мене саджали на домашній арешт, книжки і твій тато були єдиним порятунком від нудьги. - "домашній арешт"? 

- Хіба термін "домашній арешт" не використовується виключно в юридичному контексті? - Він віддав мені книгу, і я поглянула на полицю, де вона стояла. Ще три книги з цієї серії. 

- Ну… Коли я, наприклад, йшов гуляти на вулицю з друзями, то частіше всього не казав про це нікому. Іноді мені вдавалося повернутися до того, як хтось побачить, що мене немає… А іноді ні. - він розставив руки в сторони та потиснув плечима, ніби це звичайна справа. - В такому випадку вони забороняли мені покидати межі палацу на певний час і це називалося домашнім арештом. - Принц… Кронпринц і майбутній Король тікав за палацу, аби пограти з друзями, які скоріш за все навіть не знали його справжнього імені, і єдиний спосіб покарання за таке від батьків - заборона виходити за межі палацу?! 

Це як таке взагалі можливо? Хіба вони не мали… Розізлитися чи обуритися… 

- Фелісія… Фелісія! - я здригнулася, коли раптово почула своє ім'я. 

Лівіус спантеличено дивився на мене, а я так сильно сіпнулася, що з руки впав ціпок. 

- Я підійму. - Король нахилився і простягнув мені ціпок, поки я намагалася не опиратися на праву ногу. - Ми з Феліксом не знали про твою травму. Сильно болить? Ти вже зверталася до цілителя? - Після того когнітивного дисонансу, я трохи плавала в думках, а тому сказала щось не дуже зрозуміле, на мою думку. 

- Та ні… Це не в моїх планах. - Помітивши дивний вогник в очах чоловіка, взяла ті чотири книжки, про які ми говорили. - Мабуть мені таки варто їх придбати. Поки не спробуєш, не зрозумієш, правильно? 

- Правильно. - Він якось задумливо посміхнувся, але книжки схопив раніше, ніж я встигла взяти хоча одну. - Ходімо, вибереш собі закладинки і ще якоїсь там канцелярії. 

Мені нічого не лишалося окрім як покірно слідувати за ним. Що я могла зробити? У будь якому випадку вони тепер моя сім'я - їхні наміри ясніші ніж день. А отже мені треба звикнути до них, і спробувати, принаймні спробувати стати з ними сім'єю.

***

Фелікс 

Коли я побачив, як вони разом виходять з книгарні, то подумав спершу, що у мене галюцинації. Це як так? Я не зміг з нею спільну мову знайти, а він зміг! 

Ліві щось їй сказав і вони одночасно поглянули на мене. Фелісія, спираючись на ціпок, пішла до мене, я ж, розуміючи, що ховатися вже немає потреби, вийшов і пішов їй на зустріч. 

- Я хочу вибачитися. - Я шоковано поглянув на неї, а тоді на брата, який виглядав не менш збитим д пантелику. 

- Тобі немає за що вибачатися. - Донечка хитнула головою, а тоді поглянула на мене. 

- Ні, треба. Я вчинила дуже не ввічливо та грубо по відношенню до… тебе. Я розгубилася від того, що ти розповів в кінці розмови і… Власне, я прошу вибачення, мені дуже шкода. - Вона опустила вниз голову, але все ще спираючись на ціпок.

У мене в вухах продзвеніли слова Солома, коли він розповідав, що з нею робив той виродок. Чого вона зараз очікує? Що розізлюсь? Почну кричати? Вдарю її? 

Не в силах більше думати про таке, я просто підійшов і обійняв її. 

- Все добре. Я тебе розумію. На твоєму місці, мені здається, що я б втік ще раніше. І ти не була грубою. А навіть якщо і будеш, я любитиму тебе будь якою. Ти ж моя донечка. - Не втримавшись, я поцілував її у волосся, відчуваючи, що вона мене обіймає за спину. 

- Що значить любитиму? Люитимемо! Я теж рахуюся між іншим. - З награним образливим тоном сказав Ліві, а я відчув, що Фелісія коротко затряслася від сміху. 

Вона потроху відтає. Просто потрібен час. 

- Ну все, ти її вже двічі обіймав, а я жодного разу. Тому давай, відійди. - Мене фактично відірвали від Фелісії, поки сама дитина трохи розгублено, але зі спантеличеною посмішкою, переходила в обійми свого дядька. 

- О, нарешті. Моя племінниця вдома! - І від радості підняв її, і закрутив навколо своєї осі. 

- Обережно! - Фелісія хоч і намагалася стримати посмішку, але було видно - ми вже не чужі люди. 

***

Деміан

Дорога Фелісія, 

Я був дуже радий отримати твого листа. 

У мене все добре, а тобі треба зараз попіклуватися про себе. 

Зараз в столиці все спокійно. Роксари роблять вигляд ніби оплакують тебе, особливо Аннабель. Сьогодні в Академію вона приїжджала до близнюків, і коли мова зайшла про тебе, вона втратила свідомість. Вони розігрують максимально драматичний спектакль, від чого стає ще страшніше.