Розділ 13.

Фелісія 

Я зробила глибокий вдих, і відкинулася на спинку стільця, намагаючись зберегти спокій. Хоча б ззовні. 

- Тобто… твій брат… Король Лівіус де Етер Аїліо? - Він кивнув. - А ти його брат? - Ще кивок. - І я твоя донька? - Він майже посміхнувся, але його губи швидко сзунулися докупи, і таки кивнув. - Отже… Я племінниця Короля Аїлії? - Він кивнув. 

Колись я почула таку фразу від одного з лицарів Теоморі: "Після такого треба хряпнути". Тоді я не дуже розуміла сенс цих слів, але тепер здається розумію. 

Видихнувши з себе повітря, я поглянула на свою порожню тарілку. 

- Я… Мені треба прогулятися. - Розвернувшись на лаві, забрала своє пальто. 

- Добре, я знаю одне… 

- Ні-ні, - я перебила його, поки надягала пальто. - Я сама. Погуляю. Подумаю. Таке треба обдумати. - Я вже встала на ноги і хотіла потягнутися за ціпком, як Фелікс став поруч зі мною.

- Фелісія, ти ж розумієш, що всього цього не змінити. Те, що ти моя донька і… - Я підняла долоню вгору, прошучи його замовчати. 

- Я це розумію, але… Розуміти і усвідомити це трохи різні речі. Я хочу… Провести час наодинці з собою. Це допомагає привести думки в норму. - Він виглядав глибоко засмученим після моїх слів.

- Тоді з тобою підуть мої вартові. 

- Немає потреби. Я здатна себе захистити. - Я схопила ціпок і вже пішла до виходу. - Побачимось… Якось потім. 

Намагаючись не кривити лицем від болю, ледь не побігла до виходу з кафе. Ейрін звісно ж полетів зі мною. 

***

Лівіус 

- Що трапилося? Я відійшов всього на дві хвилини до вбиральні, а мені кажуть, що Фелісія втекла. Як це втекла? - Я підійшов до брата і побачив його шоковане обличчя. - Що? Що трапилося? - Вже зібраніше спитав я, поки Фелікс повільно перевів погляд на мене. 

- Вона пішла… з ціпком. Фелісія шкутильгала на праву ногу… - Шкутильгала? Ціпок? 

- Чому у звіті цього не було?! - Гарикнув на натовп за моєю спиною, який одразу схилив голови. 

- Вона за всю розмову нічого не сказала за ногу. Вона не сказала, що у неї щось болить, чи… - Фелікс зробив глибокий вдих і витер сльози. - Соломоне! 

- Так, Ваше Високосте. - Блондин хутко опинився поруч. 

- Прослідкуй за нею. Не потрапляй їй на очі, просто слідкуй, щоб з нею нічого не трапилося. - Він схилив голову і вибіг з кафе. 

- Чому вона так поспішно втекла? Що такого відбулося? 

- Я розповів їй за наші титули. Духи, я думав вона зрадіє! - Тепер Фелікс вийшов з шокового стану і починає виказувати емоції, це вже добре. - Хіба не кожна дівчинка мріє стати принцесою? - Я з розумінням опустив долоню на його плече. 

- Але це ще й відповідальність. Скоріш за все вона не очікувала, що її батько виявиться… тим ким виявився. - Фелікс похитав головою. 

- До демонів, титули! Ми про це матимемо змогу поговорити, але нога! Як можна було не сказати, що в неї щось болить? Як це трапилося? Хто це зробив? Чому вона мовчала? 

- Все вирішимо! Все буде добре. Ми її знайшли, вона тебе побачила, ви поговорили. Я звісно теж, хотів з нею і поговорити, і пообійматися, але нічого. Я почекаю ще трошки. П'ятнадцять років чекав і ще почекаю. - Я поклав руку братові на спину, притуляючи його до себе і помічаючи, що йому вже краще. 

- Ти краще подумай, яку кімнату для неї обрати. Я от думаю, що треба обрати кімнату в моєму крилі палацу. Там і вид кращий… 

- Чого це в твоєму? Вона твоя донька чи моя? Що це таке починається! - Я посміхнувся, і зіпсував гарно вкладене волосся Фелікса. - Не псуй мою вроду! І взагалі вона сказала, що я гарний. - Я зобразив ніби мене ранили стрілою в серце. 

- Ні! Вона сказала це тільки тому, що мене не бачила. От коли побачить, забере свої слова назад. 

Фелікс спробував щось зробити, чи то застрибнути на мене чи що, але я швидко вивернувся і побіг до виходу. 

- Ти куди поніс свою королівську пику? - Крикнув він мені в спину, та я визирнув з-за стіни:

- Вродливу королівську пику, братику! 

***

Фелісія

Це якесь божевілля. Принцеса? Дочка ерцгерцога? Та якийсь жарт! 

- Чому ти так злишся? Хіба це не добре, що ти нарешті зустріла батька? 

- Це добре. Я про це нічого не кажу, але… демони… Король? Ерцгерцог? Знаєш, які від цього будуть проблеми? А що зроблять Роксари, коли дізнаються? 

- І що, якщо вони дізнаються? У тебе є батько, який тебе може захистити! - Я зупинилася. 

У мене є батько, який може мене захистити. 

- Він не такий, як Зурель? Їх душі… Вони відрізняються? - Ейрін видав, якийсь незрозумілий звук, а тоді сказав:

- Звісно вони різні! Фелікс має душу світлу, вона має так само яскраво як і твоя. А в Зуреля вона була чорною і з кожним роком чорніла все більше. 

- Він не зашкодить мені? - З сумнівом запитала я.

- Ні! Скільки ще разів мені потрібно це сказати, аби ти зрозуміла? - Я видихнула і пішла далі.

Зараз я прогулювалася якимсь парком, де було не так вже й багато людей. Трава вже потроху зеленіла, а на деревах були видні бруньки. Тільки от небо було сірим натякаючи на дощ.

Скільки про це не думаю, а це дивно. Мені було так легко, коли мене називали Роксар, але коли мені сказали, що я принцеса, я запанікувала. 

Це тому, що у мене немає вибору? Тоді я вибрала самостійно, що буду Роксар, а не Теоморі. Зараз мене життя просто ставить перед фактом. 

Зої казала, що я контролюю усе, що відбувається в моєму житті і житті інших тому, що я боюся, що станеться щось, до чого я не готова. Щось невідоме, страшне, небезпечне. 

Фелікс був дуже гарним до мене. Не злився, не дратувався, а терпляче вислуховував усе, що я казала чи запитувала. Сказав, щоб я зверталася до нього на ти…

Дуже негарно з мого боку отак взяти і втекти.

- Ще не забудь, що ти сказала, коли вибігала з кафе! Побачимось, колись потім.

Закинувши голову назад, зупинилася. 

Вчинила просто жахливо. Як я взалагі могла таке сказати? Що він тепер про мене подумає?