Розділ 11.

Фелісія 

Орендувавши собі кімнату, я лягла спати. Після того, як була отруєна, мені важко не спати всю ніч. Хоча раніше це було просто, навіть легко. Тепер майже втрачаю свідомість, коли голова падає на подушку. 

Вранці я вмилася і вирішила, що варто купити новий одяг, бо за цей місяць я трохи підросла, це видно по рукавам, які стали коротшими. 

Тому зранку, я пішла в кафе, і купила собі сніданок. Апетит у мене теж покращився після того випадку, принаймні тепер я здатна відчувати голод. 

Ейрін зранку полетів віддавати Деміану листа. Тому зараз я могла поїсти а тиші.

Кафе вочевидь дуже популярне, бо всередині не лишилося жодного вільного місця. 

Я сіла біля вікна і дивилася на вулицю. Стиль в Аїлії відрізняється від Ромаріоського. Одяг тут більш вільний, виглядає більш емоційним. Захоплює в полон погляд, гарно підкреслює усі принади, що жінки, що чоловіка. 

- Можна присісти? - Я поглянула на чоловіка, який стояв біля мого столу. 

Високий, широкоплечий. Одягнений дуже вишукано, зі смаком. Досить молодий чоловік, років може трохи більше тридцяти… Ніби беззбройний. 

- Так, звісно. - Місць все одно немає, а мені він не заважає. 

Я відрізала собі невеликий шматок, якоїсь сирної страви. Дуже смачно. Багато розплавленого сиру, а тісто тане в роті майже невідчутно. Як це називалося в меню? Сирний кораблик? 

- Мене звати Фелікс. - Я поперхнулася тим, що не встигла ковтнути. Чоловік подав мені мою склянку з водою, та я показала, що воно мені не треба. 

Прокашлявшись, я поглянула на чоловіка вже більш детально. Хвилясте чорне волосся, зелені очі, чітко виражені риси обличчя, виразні як у мене очі. 

ЕЙРІН! 

- Що таке? Що сталося? - Дух з'явився одразу, мовчки огледів нас. 

- Ти в порядку? Вибач, я не мав до тебе так раптово звертатися. - Він виглядав не менш наляканий, ніж я… Мабуть навіть більше. 

- О, ти зустріла свого батька! - Мої очі розширилися і я поглянула ніби на вікно, а насправді на Духа. 

Мій хто?! 

- Твій тато. Справжній. Ти ж знала, що його звуть Фелікс! Я ж казав. 

- Фелісія, тобі погано? Ти зблідла. - Я поглянула на чоловіка. 

- Тобто це не випадковість… - Сказала це в голос раніше ніж усвідомила. 

- Що? - Він перепитав, а я хитнула головою, намагаючись взяти себе в руки. 

- Ви знаєте моє ім'я. Хоча я ще не представилася. - Тепер він зблід і підтис губи в одну тонку лінію. 

-  Я… Тобто ти… ми… - Я трохи зсунула брови до перенісся, але він різко видихнув, схиливши голову майже до столу. 

- Я гадки не маю, що повинен зараз сказати. Чесно.

Якийсь час ми так і сиділи мовчки. 

Я вже змирилась з тим, що батька мені не знайти. Та й навряд чи йому буде цікава дитина, яку він ніколи не бачив. Але чомусь він зараз тут. 

- Як щодо правди? - Я не знаю його намірів, нічого про нього не знаю. 

- Він тобі не нашкодить! Навпаки він увесь цей час тебе шукав, навіть коли думав, що ти мертва. - Духи, в мене зараз голова піде обертом. 

- Я твій батько. Справжній. Я… Я увесь цей час думав, що ти мертва, але продовжував шукати. А тоді дізнався, що ти жива… Але коли я приїхав до Роксарів, ти вже зникла і… - Він приїжджав до Роксарів? Тепер зрозуміло від кого у мене це божевілля.

- І ось я тут. - Я поглянула на свою тарілку і важко видихнула. - Фелікс… Морена не дуже задумувалася над моїм ім'ям. - Не змогла не хмикнути, але вже як вийшло. 

- Ти в порядку? - Я розгублено поглянула на чоловіка. - Я щойно сказав, що…

- Ви мій батько. Так. Я чула. Точніше… Я знала, що мого справжнього батька звати Фелікс і що він іноземець. - Потиснувши плечима, я додала. - Я бачила лист, який ви відправили Морені. - Прикинула дату і ще доповнила:

- Скоріш за все останній. - Я побачила як дивно він на мене дивиться:

- Якщо чесно, я не знаю, як на це все реагувати. Ну… Що я маю сказати? Я знаю, що Зурель Теоморі не мій батько. Не так вже й довго я це знаю, але все ж таки. І я знала, що Морена не скаже мені навіть під страхом смерті нічого про вас. Знайти вас самій? Знаючи лише ім'я і те, що ви погано пишете на романійській? - Я хмикнула, розуміючи, що це звучить абсурдно. 

- Але тобі не треба мене шукати. Ось я. Тут. - Я поглянула на нього, і бачила, що він зараз розплачеться. - Ти маєш такий гарний голос. - Я помітила як в нього потекли сльози після цих слів, і він відвернувся витираючи їх. 

- Дякую. Не думала, що мій тато буде таким гарним. - Він розсміявся. Його сміх був низьким, трохи хриплим. І таки врешті знову повернувся до мене.

- Не звертайся до мене на ви. Я ж твій тато. - Я зсунула брови.

- Мене вчили, що до старших треба виказувати повагу. Я не можу звертатися до вас на ти. 

- Це те, як живуть в імперії. А тут ми живемо зовсім по іншому. Діти звертаються до батька і до матері на ти. - Я кинула погляд до інших столів. 

- Що далі? - Він кліпнув, витираючи рештки сліз. 

- Я б звісно хотів, щоб ти була моєю донькою, якою і є. Офіційно. Жила в нашому домі. Я купляти у тобі одяг, прикраси, усе що буде потрібно, і усе що ти захочеш. Ми будемо проводити разом час. Можемо сходити до джерел, а коли потепліє на пікнік. А влітку можна буде поїхати до Криштального моря. Ми можемо об'їздити усе королівство. Або можемо… - Перед очима все поплило від сліз. Такі прості слова, а чомусь так приємно. 

- Фелісія, не плач! - Ейрін тулився до моєї щоки , поки я намагалася витерти сльози. 

- Я справді не хочу плакати зараз. - Я не знаю, до кого я зверталася, але майже одразу відчула, як мене обійняли. 

- Все добре. Тепер все буде добре. Я обіцяю, я подбаю про тебе. Ти будеш найщасливішою людиною в світі. Тільки не плач. Не засмучуйся так. 

***

Лівіус

- Чому вони плачуть? - Я ледь міг всидіти на своєму місці.

- Тому що не кожен день таке трапляється, мій Королю.

- Ну звісно, я це розумію… Як думаєш я вже можу підійти? - Прошепотів це на вухо Соломонові, але всі присутні за столом сказали рішуче: