Розділ 10.

Фелісія

Коли ми вже підїжджали до кордону, я побачила величезну кам'яну стіну, повністю гладку, як ніби кожен камінь відполірували, що немає чому зачепитися. На таку захочеш вилізти, і все одно на землі стояли залишишся. 

- Ваші документи, леді. - Вартовий говорив аїльсткою, але завдяки Зурелю я знала чотири мови, рахуючи і свою рідну. 

- У мене немає документів. Я тут як персона тіар-лару. - Чоловік вигнув брову і оглянув мене з ніг до голови. Озирнувся до свого напарника, який подумавши кивнув. 

- Тоді вам треба буде пройти зі мною, леді. Пішки. - Я почала злізати з коня, а тоді спитала:

- А що буде з конем? 

- Його відправлять в стійло, поки ви будете проходити усі необхідні процедури. Це необхідна міра, аби ви не проникли на територію королівства не будучи зареєстрованою. 

- Я розумію. - Ставши на кам'яну дорогу, забрала свого ціпка і попрямувала до вартового. 

- Якщо вам потрібна поміч з пересуванням… 

- Ні, дякую, не треба. Все не настільки погано. - Сказала я, посміхнувшись. 

Далі мене чекали справжні випробування на міцність. Перший етап був фізичний. Мені потрібно було дійди до спеціального відділу на кордоні, почекати поки провірять усі мої речі на наявність чогось небезпечного, тоді я мала почекати, поки їх віддадуть назад, особливо ціпок. Другим етапом було заповнення документів. Якби я могла розповісти Деміану, скільки папірців я заповнила, він би покрутив пальцем біля скроні. Виразно так покрутив би. 

Ейрін увесь час літав поруч, роздивляючись людей і все що відбувається навколо. Принаймні комусь тут цікаво.

Потім коли працівники помітили, що я вказала про те, що маю магічні здібності, мені дали ще одну гору документів для заповнення. Ближче до кінця цієї паперової роботи у мене вже гарно так болів зап'ясток.

Коли нарешті всі розійшлися, щоб передати відповідні документи, відповідним відділам, я сиділа на стільці і чекала чуда. Але чим довше я чекала тим більше мені здавалося, що його не буде. 

- Коли ми вже писатимемо листа Деміанові? - Ейрін прилетів з вікна та сів на стіл.

Не кажи мені нічого за "написати". У мене зараз рука відсохне. 

- Як відсохне? Такого не буває! - Я втомлено видихнула, не маючи сил навіть сміятися. 

Буває, коли дуже довго і багато пишеш. 

- Леді Фелісія. - В кабінет хтось зайшов і я вже готувалася встати. 

- Ні, ні, сидіть, будь ласка. Я приніс вам поїсти. Процедури займають багато часу, ви певне зголодніли. - Я сіла назад, розуміючи, що не скоро вийду звідсіля. 

Ейрін, в їжі нічого не має? 

Дух подивився на тарілки і сказав, що це дуже свіжі продукти, отрути там немає. 

Я з вдячністю забрала тацю з їжею, але їсти не поспішала, бо чоловік не йшов геть, а якось дивно на мене дивився. 

- Дякую за їжу. - Я вже взялася за ложку, але працівник ніяк не відреагував. - Мені ще щось треба зробити? - Після цих слів, він здригнувся ледь помітно, а тоді посміхнувся:

- Ні, що ви… Вибачте, задумався. Смачного. 

- Дякую… - Протягнула я, слідкуючи за тим, як він виходить, закриваючи за собою двері. 

В їжі точно нічого немає? 

- Точно! - Ейрін сказав, що ж… Моя справа повірити і поїсти. 

***

Лівіус

Ліві! - Я прокинувся від чийогось крику. Розплющив очі, прислухався, нічого. 

Мабуть приснилося. 

ЛІВІ! ЩОБ ТЕБЕ! - Фелікс влетів в мою кімнату так швидко, що я навіть не зрозумів, коли він встиг нависнути наді мною. - Вставай! Нумо, пішли!!! - Він потягнув за ковдру, від чого мені одразу стало холодно і я схопився за неї, як потопаючий за соломинку. 

Ти чого? Що відбувається? Залиш в спокої мою ковдру! - І щойно він її відпустив, я відчув, як брат навалився на мене усією вагою. Це якесь нічне жахіття, розбудіть мене хтось! 

Фелісія в Аїлії! - Фелікс потрусив мене гарненько, відчого я й прокинувся. 

Що?! - Фелікс виглядав злим, а від того почав ногами випихати мене з ліжка. 

Якщо ти не піднімеш свою королівську сраку протягом п'яти хвилин, я поїду до неї сам! - Гарикнувши на мене, він вибіг з кімнати і я нарешті почув тишу.

Фух, який кошмар. Королівську сраку… 

Сівши на ліжку на потерши обличчя, поглянув у вікно. Тільки заснув. 

Поїде до неї сам… - Пробурмотів сонно собі під ніс, а тоді я нарешті второпав. 

О ДУХИ! - Намагаючись встати з ліжка, в результаті лише заплутався в ковдрі і гепнувсч на підлогу. 

ВАРТА! ОДЯГ! КОНЯ! ХУТКО! - Вставши, докинув ще дещо:

І затримайте ерцгерцога! НЕ ДОЗВОЛЯЙТЕ ЙОМУ ЇХАТИ БЕЗ МЕНЕ! 

***

Фелісія

Ледь змога вирватися з того пекла! Таке враження, ніби я тут бажана людина, а не громадянка іншої країни. Навіть не туристка…

О, а що там таке? - Ейрін показав на величезну чергу з дітей. 

Не знаю. Зараз побачимо. 

Підійшовши ближче, я побачила, що доволі пухкенький чоловік водить дерев'яною паличкою над великою тарілкою і якимсь дивом на паличці з'являється рожева павутина. 

Ухти! 

Він віддав це дівчинці і вона відірвала пальцями шматок павутини і поклала в рота. 

То це їжа? 

Треба буде якось спробувати. 

Чому зараз не спробуєш? - Я поглянула на Ейріна, який сів мені на плече. 

Тому що в мене немає грошей. 

Гроші… Раніше людям вони були не потрібні. - Я пішла далі вулицею, шукаючи банк. - Люди ділилися тим, що в них було з тими в кого нічого не було. 

Так, було таке. Але люди змінюються. Ми стали жадібними. 

Ти не жадібна. Ти ділилася з Тоні, і з тими чоловіками на копальні… 

Але я все ще хочу бути багатою. Тому, що якщо в тебе немає нічого, як ти можеш ділитися?

Ти права. Щоб з кимось ділитися, треба мати щось, чим можна ділитися… - Він замовк на зовсім трохи. - Тоді чому деякі люди не хочуть ділитися навіть якщо вони мають те, чим можна ділитися? 

Тому, що ти отримав це важкою працею, і просто віддати, бо його у когось немає, дуже важко. В такий момент ти почуваєшся так, ніби зраджуєш свою важку працю. А трохи пізніше починаєш думати: чому я маю так важко працювати, якщо я можу просто попросити у того у кого це є. І врешті усі люди припинять щось робити і проситимуть у інших. Це не буде подобатися іншим, і тоді станеться те, що вже сталося.