Розділ 9.

Себастіан Роксар

- Виходить копальню і ательє нам ніяк не забрати? - Роздратовано перепитала Аннабель, вставши зі свого місця. 

- Так. Нам лишається тіки почекати, коли Фелісію можна буде визнати мертвою, і тоді вже почати судову справу щодо цього. 

- Хіба були прецеденти, коли Суд не визнавав заповіт? - Не було. 

- Ні. Головне зараз чекати. Будемо поводитися так, ніби ми в траурі. У нас важка втрата, Аннабель. - Я сурово поглянув на жінку, яка вже хотіла щось виказати:

- Неймовірно. Важка. Втрата. - Міцно стуливши губи, вона відвернулася до вікна. 

- І скільки чекати? - Через якийсь час спитала вона, поки я перекладав документи. 

- Почекаємо до середини весни. До того часу Фелісія буде визнана мертвою і нас "занепоїть" спадок Фелісії. 

Імператор щось задумав. Він хитрить. Або прикидається, що нічого не бачить. В будь якому випадку за ним треба поспостерігати. Те саме з Деміаном… 

Він багато часу проводив з Фелісією, а тому нам не відомо чого від нього очікувати. Навряд чи Фелісія встигла навчити його чомусь важливому за такий короткий період. А навіть якщо у нього і є якісь знання, то аристократом за один день йому не стати. Це спосіб мислення. Цьому не навчити за одне заняття. 

***

Королівство Аїлія 

Фелікс 

- Все буде добре. - Я думав, що брат буде заспокоювати, але все вийшло навпаки. Це мені доводить стримувати його запальний характер, щоб він раптом не почав війну чи не зірвався на аристократах. 

- Я знаю. Розкажи, ще щось. - Вкотре я це вже чую? 

- У неї червоне довге, хвилясте волосся. Зелені, як у мене, очі. А ще надзвичайно вродлива. 

- Це вона в мене пішла. - На повному серйозі сказав він, киваючи головою. Певен, якби тут були приступати, вони б запевняли його саме в цьому. 

- Ну, звісно. Це ж вона не від батька свого успадкувала, а від дядька. Звісно. - Трохи роздратовано сказав я, присівши біля вогнища в крісло. 

- Скоро буде звіт. Ми будемо знати усе. Все буде чудово. Ми її знайдемо. - Ніби молитву повторював, щоб заспокоїти і себе, і брата. 

- Так воно і буде. Духи не вчинять з тобою так жорстоко… Зі мною точно не вчинять, я був гарним хлопчиком. - Я приснув зі сміху. 

- Ну, звісно. Народ тебе любить, аристократи на тебе моляться, а сусіди бояться. Що треба? - Вимовив, поклавши до рота шматок сиру. Нормальна їжа мені не лізла. 

- Фелісія. Моя племінниця - ось, що треба.

***

Початок весни

Фелісія 

Щойно потепліло і кучугури стали не такими великими Зої і Ян вирішили провести мене до кордону, де в подальшому я зможу втілювати свій план. Який ще треба розкласти поличках. 

Зрозуміло, що план дій на перший час у мене є, але як жити далі це вже питання. 

- Тобі пасує з коротким волоссям. - Я рефлекторно потягнулася до шиї, коли Ян сказав це. 

- Дякую. А ще з ним зручніше. - Посміхнулася йому у відповідь, поки він прив'язував до сідла сумку. 

Після розмови, а точніше розмов, з Зої я стала почуватися краще. Тепер я ніби дійсно відчуваю емоції, а не просто прикидаюся, що вони в мене є. 

- Що ти бачиш? - Зої стояла поруч зі мною посеред поля, заставного снігом. 

- Сніг. Поле. - Вона посміхнулася і перепитала:

- Щось ще? - Я пильно оглянула місцевість, та нічого не побачила. Сніг. Небо. Горизонт. Сонце. 

- Ні. - Вона підійшла до мене зі спини і нахилилася аби наші очі були на одному рівні. 

- Ти дивишся на світ, але не його бачиш. Ось. Поглянь туди. - Вона вказала пальцем вперед, прямо в сніг. Я примружилася, але довго нічого не бачила поки не розгледіла білу лисицю. 

- Лисиця! - Я крикнула і повернулася до жінки, позитнувшись і майже втративши рівновагу. 

- В цьому і проблема. Ти бачиш світ, як факти, і забуваєш дивитися на його красу. На те що довкола тебе є багато чого дивовижного. Ти забуваєш про це. А це дуже важливо. 

Сьогодні я попросила відрізати моє волосся в трохи подовжене каре. Через те, що волосся в мене хвилясте, зачіска виглядала дуже гарно навіть після простого розчісування. У мене не буде часу попіклуватися про зачіску, коли я буду в Королівстві. 

- Готова? - Я озирнулася і розвернулася до Зої, яка як раз вийшла з шатра. 

- Так. Як ніколи, напевне. - Вона оглянула мене з голови до ніг. Затримала погляд на ціпку, який вона для мене зробила, і тоді поклала руку мені на плече. 

- Ти завжди можеш прийти до нас. - Її очі трохи наповнилися сльозами, коли Ян викрикнув десь позаду:

- Ми будемо тільки раді! - Я посміхнулася, відчуваючи, що зараз заплачу. За цей місяць вони стали мені такими рідними. 

Я зробила два кроки вперед, спираючись на ціпок, і обійняла Зої. Вона одразу ж відповіла мені тим самим. 

- Дякую. Я справді дуже вдячна. - Жінка відсторонилася від мене і зазирнула в лице. 

- Головне, будь щасливою. 

- Немає нічого важливішого за моє щастя. - Я кивнула, доповнюючи їх слова. - Я буду. 

Я була вдягнена в той костюм, в якому була на полюваннях, в такій атмосфері і в цьому місці він виглядав максимально не доречним. Але дуже теплим і рідним. 

- Я все зробив! - Ян прокричав це і підійшов з посмішкою до мене та без слів обійняв. 

- Дякую, Яне. - Я погладила його по голові, сподіваючись, що ми ще побачимося. 

- Тільки не забувай нас, добре? - Я засміялася, відчуваючи, що сльози таки зараз прол'ються. 

- Хіба це взагалі можливо? 

***

Прощання були довгими, але дуже теплими. Мені віддали коня, на якому я зараз їхала. Єдине, що мене таки вмовило його взяти так це те, що в них нещодавно народилося двоє лошат. 

- Я б міг відправити листа Деміанові. - Ейрін нарешті радів, що може вільно зі мною говорити, бо зараз поруч нікого не було. 

- Відправиш, щойно ми матимемо дах над головою і папер з чорнилами. 

- А це скоро буде? - Я потисла плечима, помічаючи попереду ліс: