Розділ 8.

Сховище магічного альянсу

- Ми розуміємо ваше занепокоєння… 

- Моє занепокоєння? Ви обіцяли, що мій син займе престол в будь якому випадку, але все, що я зараз спостерігаю, це як той байстрюк витісняє мого сина. 

Над круглим дзеркалом посеред також круглого столу стояв туман, в якому чітко було видно обличчя Імператриці. Незадоволене обличчя. 

- Ми від своїх слів не відмовляємося, якщо ви не відмовляєтеся від своїх. - Жінка роздратовано видихнула. 

- Не відмовляюся. Просто ваш спокій і розслаблений вигляд змушують мене злитися. Здихайтеся цього виродка і справа завершена. 

Для Імператриці, хоч і аристократки колишньої, думати було важко. Особливо, коли багато років використовуєш свою красу аби втримати чоловіка. А не розум. 

Усі присутні це розуміли, та чи могли вони щось сказати? Ні. 

- Ми зробимо усе в найкращому вигляді, Ваша Величносте. Але для початку треба дочекатися, коли історія з Фелісією Роксар припаде пилом. - Чоловік говорив спокійно, рівно, ніби дитині пояснював елементарні речі. 

- Не згадуй про неї! - Заверещала вона, протираючи скроні. - Ця дівка увесь час плутає мені всі карти. Спочатку копальня, тоді компаньонство, тепер ще це… 

- Ми також не можемо виключати такого варіанту, що Фелісія Роксар зробила це навмисне, заздалегідь переговоривши з другим принцом, аби поставити вас в невигідне становище. Тому для початку почекаємо і поливимося, як складуться події. 

- Робіть що хочете, але мій має стати Імператором! - Дим втратив форму клубочка і розвіявся по повітрю. 

- З кожним разом стає все важче це слухати. - Один з чоловіків встав з-за столу та пішов кудись в темряву. 

- Але це варте того, що ми отримуємо. Ніколи не знаєш, що буде завтра. - Інший теж підвівся і зник в безодні. 

- І все ж таки, не думаю, що Фелісія сама це спланувала. - Інший лишився за столом, підперши щоку кулаком, і трохи зсуваючи маску. 

- Але і виключати це ми не можемо. Як би там не було… - Інший підвівся і сховався ще глибше в каптур. - Імператриця нам корисна. Поки що. 

- А поки вона корисна, ми граємо в відданих слуг. - Весело, але з нотками приреченості мовив його співрозмовник і встав з-за столу. 

***

Фелісія

- Ти не хочеш поговорити? - Я лежала на спині та підіймала догори ноги, згинаючи їх в колінах, поки Зої сіла поруч. 

- Про що? - Я опустила вниз ноги відчуваючи, що мені трохи важко дихати. 

- Про те, як ти тут опинилася. - Я вже була відкрила рота, щоб сказати, але вона швидко додала. - Не подумай, я не хочу щоб ти розповідала мені про себе, чи про тих, хто вчинив так з тобою. 

- Тоді мені немає чого сказати, в такому випадку. - Зої посміхнулася, і всілася зручніше. 

- Мій рід мав одну мету. Давати поради. Наставляти на правильний шлях. Коли була збудована імперія, про ці традиції забули. Але мені здається, що Дузи відправили тебе сюди саме за цим. За порадами. За настановами. - Я кинула косий погляд на Ейріна, який спокійно собі сидів поруч, ніби мова йшла зовсім не про нього. 

- Я чула в своєму житті багато настанов. Від багатьох людей. - Зої підхопила мої слова:

- І вони були корисними? - Я поглянула на жінку. Серед аристократів усе корисно. 

- Є людина, яку я ненавиджу. - Я зробила коротку паузу, бо за цими словами з'явилися інші. - Але в цей самий час і поважаю. - Зої з розумінням посміхнулася. 

- Поважати своїх ворогів дуже важко. Їх легко ненавидіти, на них легко злитися. Але поважати це важко… 

- Я… Я поважаю його за те, яким розумним він був. Він багато чому мене навчив. І саме за це я йому вдячна, тому що… Завдяки тому болю, який він мені завдав, я стала такою яка є. Всі знання, вміння,навички… Усе, що є в моїй голові, і усе, що я можу зробити - усьому цьому я навчилася в нього. - Зої трохи схилила голову і не посміхалася більше. 

- Але? - Я задумалася. Але… 

- Я не знаю. 

- Є одна вправа. Якщо хочеш, виконаємо її і поливимося, що ховається за твоїми думками. - Я кивнула. - Розслабся. Повністю. Заплющ очі. 

Я трохи просунулася на "ліжку" і закрила очі. 

- Не так міцно. Як ніби ти спиш. Тоді зроби глибокий вдих. - Я почала вдихати. - Глибше. Ще. - Тепер повільно видизай. 

Після декількох разів, я відчула, як в мене крутиться голова. 

- Уяви, що ти стоїш в лісі.

Я побачила перед очима ліс. Густий, темний. Через крони дерев було видно невеличкі клаптики зоряного неба. Але гілки були надто густими, щоб я могла розгледіти їх добре. 

- І ось ти бачиш дорогу. 

Попереду мене з'явилася дорога. Невеличка, вузька. По ній ледь хто колись ходив, але її можна було розгледіти. 

- Ти йдеш по цій дорозі і бачиш під ногами якусь річ. 

Я ніби взаправду почула брязкіт. Опустивши погляд, побачила стару чашку для чаю. Вона була білого кольору і з якимсь візерунком, який через бруд не можна було розгледіти, а збоку була глибока тріщина через всю висоту чашки. 

- Ти йдеш далі. І бачиш будинок. 

З-за дерев визирнув одноповерховий кам'яний будинок. На даху будинку росла трава і квіти, в стіни обплітав плющ. Він виглядав охайним, доглянутим, мініатюрним і дуже затишним. 

- Ти заходиш в середину будинку. Що ти бачиш? 

Я бачу палаюче вогнище з кріслом навпроти нього, яке стоїть біля маленького вікна. А стіни обкладені полицями з книг. На підлозі лежить пухнастий килим, а на кріслі тепла ковдра. 

- Ти виходиш з будинку і бачиш вовка. 

Я вийшла з будинку і завмерла. Серед дерев стояв білий вовк. Він не скалився, ні ричав… Просто стояв і дивився на мене. Я повільно і обережно підійшла до нього, а тоді він почав поводитися ніби пес. 

- Тепер тобі треба йти далі. Ти йдеш до води. 

Ми разом з вовком пішли далі стежкою і вийшли до озера. Світив місяць, відбиваючись у воді, а вовк ліг на пісок, поки я стояла і дивилася на берег. 

- Розплющ очі. - Я так і зробила і перший час були дивні почуття. Голова болить ніби по мені пробіглося стадо коней.